Календар подій

120 років від дня народження Надії Віталіївни Суровцевої (1896—1985), української письменниці

 Надія Віталіївна Суровцова — українська громадська діячка, журналіст, перекладач. Редакторка іномовних видань Міністерства закордонних справ УНР. Доктор філософії.

 Надія Віталіївна народилася 18 березня 1896 р. в Києві у родині інтелігентів. У 1903 р. родина переїхала до Умані. Закінчивши місцеву гімназію, Надія Суровцова вступила на історико-філологічний факультет Петербурзького університету, в якому навчалася до 1917 р.

 Після Лютневої революції повернулася до Києва. Працювала в Центральній раді, а за часів Гетьманщини — у секретаріаті Міністерства закордонних справ. 31 грудня 1918 р. з представниками дипломатичної місії тодішнього уряду України емігрувала до Австрії. Перебуваючи в еміграції, Надія Суровцова закінчила філософський факультет Віденського університету, захистила дисертацію «Богдан Хмельницький та ідея української державності» й здобула науковий ступінь доктора філософії. Надія Віталіївна викладала у Віденській сільськогосподарській академії. Брала активну участь у роботі Міжнародної жіночої Ліги миру і свободи, конгресів у Відні, Дрездені, Гаазі, Амстердамі, Парижі, Вашингтоні. Певний час очолювала та була секретарем провізорного комітету «Голодуючим України».

 У 1924 р. Н. В. Суровцева відвідала США й Канаду. Виступала з промовами на численних мітингах. Цей візит став переломним у її суспільно-політичному світогляді: вона повністю перейшла на комуністичну платформу і, повернувшись із США, вступила до лав Австрійської комуністичної партії. Разом із Ф. Корічояером (членом Комінтерну від Австралії), В. Лібкнехтом (сином Карла Лібкнехта) та В. Коссаком перекладала твори В. Леніна для видавництва «Малік», а також художню прозу В. Стефаника, В. Короленка. Надія Віталіївна видала книжку українських народних казок, десятки її статей і новел з’явилися в журналах «Робітниця» (Вінніпег), «Нова громада» (Відень), газетах «Українські щоденні вісті» (Нью-Йорк), «Робітничій газеті» (Відень).

 У 1925 р. Надія Суровцева переїхала до Москви, а потім до Харкова й занурилася у нове бурхливе життя: працювала у ВУФКУ, РАТАУ, Головліті, разом із М. Бажаном, Ю. Яновським, О. Довженком — у кіноуправлінні. З часом Надію Віталіївну переводять на роботу до Комісаріату закордонних справ.

 У 1927 р. Надію Суровцеву безпідставно заарештували, без суду ув’язнили й відправили на заслання, де вона перебувала до 1954 року. Після реабілітації Надія Віталіївна повернулася до Умані. В Умані поселяється в своєму батьківському будиночку, відсудивши його в чужих людей, яких заселила туди влада. Це теж коштувало чимало здоров’я...

 Можна собі уявити її душевний стан. Болісні сумніви огортають душу. «Я ніколи за весь час так не нервувала, як перший час після реабілітації. Сколихнулося стільки споминів, стільки думок про те, як же жити тепер заново далі... боже мій, коли б то раніше! Якби не так пізно, ледь не на краю могили, коли ми вже нікому не потрібні, й на нас дивляться з жалістю та поштивістю, та не як на людей, а вже просто як на музейні чучела. А так хочеться жити, а життя минуло...».

 Проте життєздатна вдача бере гору. «Тому, хто звідав солодку гіркоту літературної праці, не позбутися туги за творчою роботою. Неповним здається життя, коли воно не лишає сліду пережитого, особливо ж, коли було воно багате та красиве. В наші часи це обов’язок тих, хто присвятив себе відображенню життя, карбуванню стрімкого бігу літ». І Надія Суровцова починає написання «Спогадів».

 Також вона віддається громадській роботі, маючи невелику пенсію, зароблену на Півночі. В Умані Надія Віталіївна збирає книжки, картини, скульптури й упорядковує бібліотеку для місцевого краєзнавчого музею, веде там екскурсії, і не тільки в музеї, а і в славнозвісному парку «Софіївка». Перекладає з французької на українську й російську книжку 1846 року видання про історію «Софіївки», навіть більше, працюючи в бібліотеках Києва і Львова, зібрала унікальні матеріали про парк та його героїню — графиню Софію Потоцьку, передала зібране польському історикові Єжому Лоєку, а той написав за цими (й іншими) матеріалами книжку «Історія гарної бітинки. Розповідь про життя Софії Віттової-Потоцької (1760—1822)». Якийсь період Суровцова очолює Уманське товариство охорони пам’яток історії та культури. Вдається реставрувати занедбаний костел, і в його приміщенні відкрити Уманську картинну галерею, на втілення цієї ідеї Надія Віталіївна витратила 10 років. У 1958 р. підготувала до друку збірку новел «По той бік». Виступала зі статтями і нарисами в місцевій газеті »Уманська зоря».

 29 років у неволі, 29 — після реабілітації, величезний обсяг літературної праці — і все «до шухляди». За цей час письменниця побачила надрукованим одне-однісіньке оповідання «Маленьке шахтареня»...

 Померла Надія Віталіївна Суровцева 13 квітня 1985 року.

 Визнання і, якщо можна так сказати, слава прийшли до неї, як у нас водиться, посмертно. Від 1989 року і 1990-х про неї з’являється чимало публікацій в періодичній пресі, публікуються й уривки вцілілих від кадебістів спогадів Надії Суровцової.

 Вона знала особисто майже всіх видатних українських і багатьох світових діячів бурхливої епохи перших двох десятиліть XX століття. Прожила найдовше серед них життя. Стала, так би мовити, ланцюгом між ними і нині сущими поколіннями. До того ж і сама була яскравою особистістю, до якої тяглися старі й молоді. Для дисидентів комуністичного режиму оселя Суровцової в Умані стала місцем паломництва... Тут жевріла і розгорялася ідея Української держави, і хоча Надія Віталіївна Суровцева не дожила до її проголошення, але за правом усього свого життя вона була однією з будівничих нової України.

Наші контакти

 

Go to top