Календар подій

140 років від дня народження Максима Івановича Вдовиченка (справж. прізв. - Гаврилюк) (1876 – 1928), українського поета

 Максим Іванович Вдовиченко— поет, перекладач. Справжнє ім'я та прізвище — Максим Гаврилюк.

 Народився у с. Зозів тепер Липовецького р-ну Вінницької обл. у сімї селянина. Початкову освіту здобув у парафіяльній школі в учителя-дяка, а потім, за допомогою і коштами поміщиці Юлії Миколаївни Гудим-Левкович, – у міській школі в Липовці, яку скінчив 1894 року. Після школи Вдовиченко перебрався до Одеси, де зазнав чимало прикростей напівголодного і холодного життя, заробляючи на хліб розвантажуванням на пристані. Пробувши мало не рік в Одесі, він перебрався до Вінниці і поступив там за «письмоводителя» до товариша прокурора. Товариш прокурор заставляв Вдовиченка прибирати у хаті й канцелярії, чистити чоботи та одіж, а з восьмої години ранку до п’ятої вечора без перерви працювати у канцелярії та часом, як бували гості, подавати їм чай – і за це все платив десять карбованців на місяць. На докір деяких добрих людей про таке становище «письмоводителя» говорив їм: «Хахлом можно и воду возить». Із скрутного становища Максима Вдовиченка знову визволила його «добрий ангел» Ю.М.Гудим-Левкович. За її сприяння, він 1897 р. перебирається до Києва, де спочатку працює в акцизі монопольно-горілчаного відділу, а потім – у земстві і на Південно-Західній залізниці.

 Вдовиченко почав писати ще в міській школі; уперше його поезії були надруковані в «Літературно-Науковому  Віснику» в 1900 р. Потім його поезії друкувалися в журналах  та антологіях: «Акорди», «Руська Хата» (у Львові), «Вільна Україна», «Зорі», «Нова Громада», «Розвага», «Шершень»  та  інших. Окрім самостійних творів, Максим Вдовиченко переклав В.Короленка – «Ліс гомонить», окремі твори: Пушкіна, Міцкевича, Конопницької, Галєка і інших авторів.

 Перша книжка поета «На хвилях смутку»була виданав 1911 р. в Києві.

 Друга лірична збірка – «Вечірня муза», яку Вдовиченко підготував напередодні Першої світової війни, друком не вийшла і назавжди втрачена.

 Доля повела Вдовиченка дорогами Першої світової війни, під час якої він їде до Львова і бере участь у похороні І.Франка. Саме Іванові Яковичу іще на початку 90-х років надсилав поет свої твори для «Літературно-Наукового Вісника».

 Більшовицького перевороту М.Вдовиченко як свідомий українець рішуче й категорично не прийняв. Щоб протистояти силі зі сходу, він іде служити в українську армію, займає відповідальні пости в уряді С.Петлюри, допомагаючи будувати незалежну Українську державу. Потім разом з військами Головного отамана відступає із залитого кров’ю Києва до Вінниці, а після поразки визвольних змагань опиняється, як і багато його соратників, на чужині – у Польщі. Там він працював на хімічній фабриці в Гайнівці.

 Згодом він опиняється ще далі – переїжджає до Франції і мешкає в містечку Оден-ле-Тіш, неподалік від кордону з Люксембургом. Про цей період життя і творчості поета майже нічого не відомо. Хіба лиш те, що він працював на підприємстві і брав активну участь у житті української громади.

 Помер 2 січня 1928 р. у Франції.

 «Збірка «На хвилях смутку» дала право називатися Вдовиченкові українським поетом. В ній він виявив безперечний хист, версифікаторську вправність, добре чуття мови. Були надії на дальше творче зростання, саме як поета-лірика, якому не чужі були проблеми соціально-політичні, національно-визвольні». Своє поетично-патріотичне кредо поет висловив у вірші «Я ще живий»:

Свободу я люблю над все,
Життя за неї рад оддати.

 У ранніх поезіях Вдовиченка відбився смуток через особисті безвідрадні обставини життя, що не сприяли розвитку особистості. Він задумується над тим, яка ж його мета:


А що ж у світі я покину,
Що в заповіт полишу я?
Нащо я жив, над чим трудився,
Яка була мета моя?


 Поет тонкої душі, він відчуває наближення якихось і особистих, і суспільних катаклізмів. Мотиви покірності долі поєднуються в його творах із гострими громадянськими мотивами. Він засуджує ренегатство, боягузтво, розгубленість, виступає проти «пітьми», проти безсилля, закликає боротися за краще життя, оновлювати його.


Я ще живий – іду вперед.
Нехай, як хмара, ніч повисне,
Вона мене в пітьмі не стисне –
Я ще живий, іду вперед!

 М. Вдовиченко усвідомлював роль поета («співця») в суспільстві, зокрема роль українського поета, тож у вірші «Співцеві», присвяченому поетесі О.Журливій і пройнятому величним пафосом, акцентує на громадянському служінні співця народові, бо йому «святий судився ідеал»- дослідник Ф. Погребенник.

 Несправедливо стертий з пам’яті співвітчизників митець слова Максим Вдовиченко заслуговує поверненняукраїнську літературу початку ХХ ст.

 Своєю творчістю поет засвідчив глибоку любов до рідного народу:


«Я син України, син рідного краю,
І край мій для мене – святеє святих!»

Із сонету «Ренегатам»

Уривки з творів Максима Вдовиченка

“Я ще живий “:
Свободу я люблю над все,
Життя за неї рад оддати.
-=----------------------------------
А що ж у світі я покину,
Що в заповіт полишу я?
Нащо я жив, над чим трудився,
Яка була мета моя?
-=-------------------------------------
Я ще живий – іду вперед.
Нехай, як хмара, ніч повисне,
Вона мене в пітьмі не стисне –
Я ще живий, іду вперед!

Vdovuchenko (1)
Vdovuchenko (2)

Хостинг от Макхост

Наші контакти

Go to top