• 2
  • 4
  • 5
  • 1
  • 3
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9

2017 рік оголошено Роком Української революції 1917 – 1921 років

Українські книги-ювіляри 2017 року

  • Сковорода Г. С. (1722 – 1794) «Вдячний Еродій» (1787)

    Сковорода Г. С. (1722 – 1794) «Вдячний Еродій» (1787)

    230 років
  • Сковорода Г. С. (1722 – 1794) «Убогий жайворонок» (1787)

    Сковорода Г. С. (1722 – 1794) «Убогий жайворонок» (1787)

    230 років
  • Гулак-Артемовський П. П. (1790 – 1865) «Справжня Добрість» (1817), «Батько та син» (1827)

    Гулак-Артемовський П. П. (1790 – 1865) «Справжня Добрість» (1817), «Батько та син» (1827)

    200 років 190 років
  • Квітка-Основ’яненко Г. (1778 – 1843) «Маруся» (1832)

    Квітка-Основ’яненко Г. (1778 – 1843) «Маруся» (1832)

    185 років
  • Квітка-Основ’яненко Г. (1778 – 1843) «Конотопська відьма» (1837)

    Квітка-Основ’яненко Г. (1778 – 1843) «Конотопська відьма» (1837)

    185 років
  • Шевченко Т. Г. (1814 – 1861) «Гайдамаки» (1842)

    Шевченко Т. Г. (1814 – 1861) «Гайдамаки» (1842)

    175 років
  • Куліш П. О. (1819 – 1897) «Чорна рада» (1857)

    Куліш П. О. (1819 – 1897) «Чорна рада» (1857)

    160 років
  • Вовчок Марко (1833 – 1907) «Народні оповідання» 2-й том (1862)

    Вовчок Марко (1833 – 1907) «Народні оповідання» 2-й том (1862)

    155 років
  • Пчілка Олена (1849 – 1930) «Товаришки» (1887)

    Пчілка Олена (1849 – 1930) «Товаришки» (1887)

    130 років
  • Українка Леся (1871 – 1913) «Русалка» (1887)

    Українка Леся (1871 – 1913) «Русалка» (1887)

    130 років
  • Грабовський П. А. (1864 – 1902) «Доля» (1897)

    Грабовський П. А. (1864 – 1902) «Доля» (1897)

    120 років
  • Франко І. Я. (1856 – 1916) «У кузні» (1902)

    Франко І. Я. (1856 – 1916) «У кузні» (1902)

    115 років
  • Українка Леся (1871 – 1913) «Камінний господар» (1912)

    Українка Леся (1871 – 1913) «Камінний господар» (1912)

    105 років
  • Хвильовий М. (1893 – 1933) «Вальдшнепи» (1927)

    Хвильовий М. (1893 – 1933) «Вальдшнепи» (1927)

    90 років
  • Бажан М. П. (1904 – 1983) «Смерть Гамлета» (1932)

    Бажан М. П. (1904 – 1983) «Смерть Гамлета» (1932)

    85 років
  • Трублаїні М. П. (1907 – 1941) «Шхуна Колумб» (1937)

    Трублаїні М. П. (1907 – 1941) «Шхуна Колумб» (1937)

    80 років
  • Гончар О. Т. (1918 – 1995) «Таврія» (1952)

    Гончар О. Т. (1918 – 1995) «Таврія» (1952)

    65 років
  • Бажан М. П. (1904 – 1983) «Батьки й сини» (1957)

    Бажан М. П. (1904 – 1983) «Батьки й сини» (1957)

    60 років
  • Гончар О. Т. (1918 – 1995) «Перекоп» (1957)

    Гончар О. Т. (1918 – 1995) «Перекоп» (1957)

    60 років
  • Загребельний П. А. (1924 – 2009) «Дума про невмирущого» (1957)

    Загребельний П. А. (1924 – 2009) «Дума про невмирущого» (1957)

    60 років
  • Стельмах М. П. (1912–1983) «Як журавель збирав щавель» (1957)

    Стельмах М. П. (1912–1983) «Як журавель збирав щавель» (1957)

    60 років
  • Драч І. Ф. (1936) «Соняшник» (1962)

    Драч І. Ф. (1936) «Соняшник» (1962)

    55 років
  • Симоненко В. А. (1935 – 1963) «Тиша і грім» (1962}

    Симоненко В. А. (1935 – 1963) «Тиша і грім» (1962}

    55 років
  • Гуцало Є. П. (1937 – 1995) «З горіха зерня» (1967)

    Гуцало Є. П. (1937 – 1995) «З горіха зерня» (1967)

    50 років
  • Гончар О. Т. (1918 – 1995) «Бригантина» (1972)

    Гончар О. Т. (1918 – 1995) «Бригантина» (1972)

    45 років
  • Стельмах М. П. (1912 – 1983) «Літо – літечко» (1972)

    Стельмах М. П. (1912 – 1983) «Літо – літечко» (1972)

    45 років
  • Трублаїні М. П. (1907 – 1941) «Крила рожевої чайки» (1972)

    Трублаїні М. П. (1907 – 1941) «Крила рожевої чайки» (1972)

    45 років
  • Загребельний П. А. (1924 – 2009) «Я, Богдан» (1982)

    Загребельний П. А. (1924 – 2009) «Я, Богдан» (1982)

    35 років
  • Малик В. К. (1921 – 1998) «Князь Кий» (1982)

    Малик В. К. (1921 – 1998) «Князь Кий» (1982)

    35 років
  • Тичина П. Г. (1891 – 1967) «Лісові дзвіночки» (1982)

    Тичина П. Г. (1891 – 1967) «Лісові дзвіночки» (1982)

    35 років

Календар подій

145 років від дня народження Василя Семеновича Стефаника (1871-1936), українського письменника-новеліста, громадського та політичного діяча

«Я писав тому, щоби струни душі

нашого селянина так кріпко настроїти

 і натягнути, щоби з того вийшла

велика музика Бетховена. Це мені

вдалося,а решта — це література»

Василь  Стефаник

 Василь Семенович Стефаник— український письменник, майстер експресіоністичної новели, громадський діяч, політик. Посол (депутат) Австрійського парламенту від Галичини.

 Василь Стефаникнародився 14 травня 1871 року в селі Русів на Станіславщині ( тепер Івано-Франківщина) в сім'ї заможного селянина Семена Стефаника.  Змалку був дуже відданий матері, цю любов проніс через усе життя. Батько був працьовитим, але мав непростий, інколи авторитарний характер. На освіту сина грошей не шкодував, але долю спланував сам, не зважаючи на його думку. Дитячі роки пройшли в атмосфері прадавніх традицій і звичаїв Покуття, тоді ж пізнав таємничий світ народних пісень, казок, легенд, переказів, познайомився з селянським побутом. Змалечку пас овець, їздив з батьком у поле. Мав двох рідних братів (Володимира і Юрія) та двох сестер. Від матері та старшої сестри Марії навчився співати.

 У 1880 р. батько віддав його до другого класу початкової школи в Снятині.

 Відразу ж на малого посипалися насмішки й кпини від паничів і учителів: "Тут мене зачали бити, хоч дома мої батьки ніколи мене не били". Після цієї школи, де, як писав письменник, «не одну сльозу... зрібним рукавом обтирав», проте хотів учитися і вчився. Ще гостріше відчув на собі, будучи хлопцем, соціальний і національний гніт, коли у 1883 році вступив до Коломийської польської гімназії. І тут треба було перейти через Дантове пекло другосортності, принижень, знущань. Одного разу вчитель наказав хлопчикові написати речення на дошці якнайвище. Василько старався виконати наказ, тягнувся вгору, сорочечка піднялася і блиснуло голе тіло. Вчитель указкою задирав сорочину, під якою в хлопського сина, звичайно, не було нічого, реготався, а весь клас тупав ногами й улюлюкав. Потрясіння було таким великим, що Стефаник у цей момент мало не помер, а пізніше, коли батько купив йому «панський» костюм, не міг його носити, бо запах сукна щоразу нагадував Василькові ганьбу коло дошки, і хлопчик умлівав уже від одного спогаду. Доводилось терпіти й коритися, старатися бути непоміченим в класі найбільш агресивними паничами, а потім картати себе за слабодухість: «Я пішов від мами у біленькій сорочці, сам білий. З білої сорочечки сміялися. Кривдили мене і ранили, я ходив тихонько, як біленький кіт, аби паничики не чули. Я чув свою підлість за тихий хід і кров моя діточа з серця капала».

 Згодом був виключений з Коломийської гімназії через участь у «Покутській трійці» — таємному творчому об'єднанні духовно близьких митців-земляків, до складу якої входили також Лесь Мартович та Марко Черемшина. Уже в ці роки Стефаник брав діяльну участь у громадському радикальному русі, публікував статті у львівському журналі «Народ». Освіту продовжив у Дрогобицькій гімназії  (тут свого часу навчався Іван Франко, товаришем Стефаника був Лесь Мартович). Тут майбутній письменник знову поринув у громадсько-культурну роботу — вже як член селянської «Українсько-руської радикальної партії», заснованої у 1890 році І. Франком та М. Павликом. На формування світогляду майбутнього письменника в цей час значний вплив мали ідеї М. Драгоманова, І. Франка та М. Павлика. Там він брав участь у громадському житті, став членом таємного гуртка молоді, особисто познайомився з Франком, з яким потім підтримував дружні зв'язки.

 Після закінчення Дрогобицької гімназії (1892) Стефаник вступив на медичний факультет Ягеллонського Університету в Кракові (1892). Однак, за визнанням письменника, з тією медициною «вийшло діло без пуття». Замість студіювання медицини він поринає у літературне і громадське життя Кракова. Будучи студентом, брав участь у діяльності молодіжного товариства «Академічна громада», у польських і українських студентських гуртках і літературних об'єднаннях, співпрацював з польськими видавцями. У студентські роки він особливо багато читає, пильно стежить за сучасною літературою, зближується з польськими письменниками.

 У Кракові, який був на той час центром польського модернізму, знайомиться з новітніми європейськими мистецькими течіями, що позначилося на формуванні Стефаника як митця: він розпочав свій шлях із модерністського жанру поезій у прозі. У Кракові ним були написані новели «Камінний хрест», «Вечірня година», «Дорога», «Палій» та інші твори.

 Стефаник-студент бере активну участь у громадському житті рідного Покуття, розширює творчі контакти з українськими періодичними виданнями, активізує свою діяльність як публіцист. Після опублікування в 1890 р. першої статті — «Жолудки наших робітних людей і читальні» — він у 1893—1899 рр. пише і друкує в органах радикальної партії «Народ», «Хлібороб», «Громадський голос» та «Літературно-науковому віснику» ряд статей: «Віче хлопів мазурських у Кракові», «Мазурське віче у Ржешові», «Мужики і вистава», «Польські соціалісти як реставратори Польщі od morza do morza», «Книжка за мужицький харч», «Молоді попи», «Для дітей», «Поети і інтелігенція».

 Багато працюючи над своєю загальною освітою і знайомлячись з сучасною йому західно-європейською літературою, Стефаник поступово втрачав зацікавлення медициною і зрештою у 1900 році покинув університет. У 1903р.  Стефаник познайомився з рядом діячів української літератури, у тому числі Михайлом Коцюбинським і Лесею Українкою. У 1904 р. одружився (дружина померла в лютому 1914 р.), мав чотирьох синів. З 1908 й до розвалу Австро-Угорщини (1918) — депутат австрійського парламенту від радикальної партії. Уся його громадсько-культурна діяльність була спрямована на піднесення самосвідомості народу західноукраїнських земель, відчуття кровної спорідненості з усім українським народом.

 У 1910 р. Стефанику перейшов батьківський спадок у рідному селі, куди він переїхав і де прожив до кінця життя.

 Перші літературні спроби Василя Стефаника припадають на роки навчання в гімназії; 1897 року в чернівецькій газеті «Праця» надруковано кілька його новел з життя покутського села: «Виводили з села», «Лист», «Побожна», «У корчмі», «Стратився», «Синя книжечка», «Сама-саміська».

 Перша збірка новел — «Синя книжечка», яка вийшла у світ 1899р. у Чернівцях, принесла Стефаникові загальне визнання, була зустрінута захопленими відгуками найбільших літературних авторитетів, серед яких, крім І. Франка, були Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, стала помітною віхою в розвитку української прози. Літературна критика сприйняла ці перші публікації з великим захопленням як твори цілком зрілого і надзвичайно талановитого автора.

 Автор «Синьої книжечки» звернув на себе увагу насамперед показом трагедії селянства. У листі до редакції «Плужанина» від 1 серпня 1927р. Стефаник, заперечуючи трактування його як «поета загибаючого села», зазначав: «Я писав тому, щоби струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена. Це мені вдалося, а решта — це література».

1900 року вийшла друга збірка Стефаника — «Камінний хрест», яку також було сприйнято як визначну літературну подію.У другій збірці головне місце займає тема, що хвилювала письменника протягом усього творчого життя, — одинока старість, трагедія зайвих ротів у бідних селянських родинах.

 1901 вийшла в світ третя збірка новел Стефаника — «Дорога», яка становила новий крок у розвитку його провідних ідейно-художніх принципів. У «Літературно-науковому віснику» за 1900р. український читач відкрив для себе Стефаникову новелу «Кленові листки», яка стала окрасою збірки «Дорога».

 1905р. вийшла в світ четверта збірка письменника — “Моє слово”. В ній уперше була надрукована новела “Суд”, яка завершує перший період творчості Стефаника. У пору імперіалістичної війни і великих соціальних потрясінь, розпаду Австро-Угорської імперії і народження Радянської країни Стефаник знову береться за перо новеліста. Почався другий період його творчості, не такий інтенсивний, як перший, але з чималими здобутками. Хронологічним початком цього періоду можна вважати новелу «Діточа пригода» (написана восени 1916р., а опублікована на початку 1917р.). 1916р. Стефаник пише новелу «Марія», яку присвячує пам'яті Франка. За «Марією» письменник публікує шість новел, які разом із двома названими творами другого періоду («Діточа пригода»  і «Марія») склали п'яту збірку — «Вона — земля», видану 1926р. «Те, що говорите в «Землі»,— писав Вацлав Морачевський, авторові,— є знову та ясна, чиста правда і та одинока краса, що родиться на світанку, коли «червоне сонце кидає довгі тіні по землі». Як той кінцевий образ, так і Ваша думка доступна тільки для тих, що оглядають світ не з одного року або одного місяця, але зі становища непроминаючої й незмінної вічності». У 1927 — 1933 рр. Стефаник опублікував ще більше десяти новел.

 В останні роки життя Стефаник пише також автобіографічні новели, белетризовані спогади. У роки перебування Західної України під владою Польщі Стефаник жив майже безвиїзно в с. Русів, де й писав останні твори у вільну від хліборобської праці хвилину. Скаржився, що його мало читають, що «нікому з публіки не хочеться класти пальців на червоне серце, коли воно розривається, всі тоді тікають і кличуть попа, щоби вмираючому дав перепустку». Відрадою були звістки з Харкова, Канади, де публікувалися його твори, з Праги, де вони перекладалися чеською мовою.

 Громадськість Львова, Києва у 1926 — 1927 рр. відзначає 30-річчя літературної діяльності Стефаника. Виступаючи 26 грудня 1926 р. у Львові на ювілейному вечорі, Стефаник сказав, що в своїх новелах показав безрадісне життя рідного народу, «страшне» в ньому, передав свої болі, писав, «горіючи, і кров зі сльозами мішалася». Якщо при цьому знайшов такі слова, що «можуть гриміти, як грім, і світити, як зорі», то й безрадісні теми виконали оптимістичну роль. У своєму привітанні Станіслав Пши-бишевський назвав Стефаника «великим, із землі зродженим творцем». У зв'язку з ювілеєм письменника Марко Черемшина написав у грудні 1926 р. етюд «Стефаникові мужики», в якому назвав його «поетом мужицької розпуки».

 Вдруге громадськість вшановувала Стефаника у 1931 р. з нагоди 60-річчя з дня народження. Одна з покутських сільських громад відзначала в привітанні, що письменник показав усьому світу життя хліборобів, підніс їхню душу «до таких висот, які належаться синам землі». Про «свіжий подих покутського села» в творах новеліста писав Антін Крушельницький.

 Розуміючи великі заслуги Стефаника перед українським мистецьким словом, його новаторські здобутки, радянський уряд з пропагандивною метою призначив йому в 1928 р. персональну пенсію, а в 1931 р. у Харкові відзначив 60-ліття з дня його народження. Проте Стефаник у 1933 році відмовився від персональної пенсії, коли довідався про штучно створений голод і переслідування української інтелігенції. Дізнавшись про цю ситуацію, митрополит Андрей Шептицький призначив письменникові пенсію від Української греко-католицької церкви. Стефаник попросив касира видати призначену суму дрібними монетами. З великою торбиною мідяків письменник вийшов на майдан і роздав милостиню жебракам з проханням помолитися за убієнних голодом українців.

 До самої смерті не полишало Стефаника бажання «сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще». І на його долю випало найбільше для художника щастя — він сказав те, що хотів, і сказав так, як хотів.). Крім того, Стефаник залишив величезне листування, яке має не менше літературного значення, ніж новели («Моя література, — писав він, — в моїх листах»).

 7 грудня 1936 р. серце письменника зупинилося назавжди. В останню дорогу Стефаника проводжали не тільки делегації громадськості з Львова, Коломиї, Тернополя, Снятина, Косова, а й тисячі селян, цим самим віддаючи честь вірному синові рідної землі, її великому поетові. За заповітом, митця поховали в рідному селі, поруч з могилою матері, адже вмираючий не раз повторював: "То, небожєта, мені вже треба йти до моєї мами".

 Творча спадщина В. Стефаника має велике пізнавальне, ідейно-естетичне й історико-літературне значення. Він був новатором у літературі, творцем і неперевершеним майстром дуже стислої, драматичної за змістом і глибоко ліричної за звучанням соціально-психологічної новели. Стефаник започаткував в українській літературі експресіонізм, цей стиль передбачає зображення внутрішнього через зовнішнє, зацікавлення глибинними психологічними процесами. Черпаючи тематичний матеріал з добре знаного йому села, Стефаник не бачив суті своєї творчості в описах селянського побуту чи порушенні соціальних питань. Для нього головним в показі «мужицької розпуки» були не побутові й не політичні, а універсальні аспекти людського життя.

 Василь Стефаник — яскравий представник «нової школи» в українській новелістиці, новатор в українській літературі, творець і неперевершений майстер драматичної за змістом соціально-психологічної новели. Вони багаті на картини тогочасної дійсності; просвічуються і автобіографічні моменти його життя. Кращі із сільських малюнків Стефаника («Новина», «Катруся», «Камінний хрест», «Палій», «Сини» та ін.) засвідчують безперечний талант митця, який вправно керував своїм літературним пером.

 «Джерелом духовних цінностей» назвав Стефаника Володимир Винниченко. За спостереженням Франка, нове літературне покоління, яке з гідністю представляв і Стефаник, намагалося «цілком модерним європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу».

 «Та хіба ж Стефаник малює саму нужду селянську?… Ні, ті трагедії й драми, які малює Стефаник , мають не багато спільного з економічною нуждою; се трагедії душі, конфлікти та драми, що можуть mutatis mutandis повторитися в душі кожного чоловіка, і власне в тім лежить їх велика суґестивна сила, їх потрясаючий вплив на душу читача» - Іван Франко.

 В українських часописах було вміщено чимало статей про письменника, в яких критика ставила Стефаника в один ряд з кращими європейськими прозаїками XX ст. Зокрема, Г. Гребенюк у харківському журналі «Червоний шлях» (1929, № 4) писав про нього: «Вирве іскорку страждань і кине в людські душі. А вона запалює там цілі стаї думок та почуттів, і вогонь дужче палахкотить, аніж од стопудових описово-сентиментальних романів».

 «Персонажі Стефаника сповнені такого живого, захоплюючого страждання, перед яким неможливо лишитися спокійним»-Леся Українка.

 «Дух Стефаникового бунтарства, а в  ньому й весь  гуманізм йоготреба  шукати не тільки в сценах, деллється кров, але й умалюнкахтріщин селянської душі, в  невидимій,але животворній, як повітря,любовіписьменника  до тої душі» - Дмитро Павличко

 Сила мистецького образу і неповторні своєрідності стилю забезпечили популярність Стефанику, яка триває й досі. Василь Стефаник мав великий вплив на творчість багатьох українських письменників. Починаючи від його сучасників - М. Черемшини, О. Маковея, до найновіших часів. Особливо помітний він у творчості Ю. Яновського, О. Довженка, пізніше Я. Ступака, почасти Є. Гуцала, В. Шевчука, Ю. Мушкетика й інших.

 Твори В. Стефаника перекладено багатьма мовами світу: англійською, болгарською, грузинською, іспанською, італійською, литовською, німецькою, новогрецькою, польською, російською, румунською, сербохорватською, словацькою, словенською, угорською, французькою, чеською та іншими.

Увічнення пам'яті

 У 1941 році в будинку письменника в селі Русові відкрито літературно-меморіальний музей.

 Ім'я Василя Стефаника мають:

  • Премія в галузі літератури і мистецтва — найвища в Івано-Франківській області відзнака, яку присуджує Івано-Франківська обласна державна адміністрація місцевим авторам.
  • Прикарпатський національний університет
  • Національна бібліотека у Львові
  • Публічна бібліотека у Києві
  • Вулиці у Львові, Тернополі, Коломиї, Стрию, Снятині
  • Коломийська спеціалізована школа І-ІІІ ст. ім. В. Стефаника
  • Снятинська ЗОШ І-ІІІ ст. ім. В. Стефаника у м. Снятині
  • Львівська СЗШ № 22

Василеві Стефанику споруджено пам'ятники:

  • у Львові на вулиці Стефаника перед входом до Національної бібліотеки імені Стефаника
  • в Івано-Франківську на подвір'ї Прикарпатського національного університету на вулиці Шевченка
  • у селі Русові
  • у місті Едмонтон (Канада)
  • у місті Снятині
  • у селі Ясенові Бродівського району на Львівщині

Встановлено меморіальні дошки:

  • на будівлі колишньої Дрогобицької гімназії
  • на будівлі Прикарпатського національного університету
  • на будинку культури села Розношинці на Тернопільщині

Екранізації

  • Кам'яний хрест, режисер Леонід Осика, 1968. За новелами «Суд» і «Камінний хрест».                            

                                                                                             
Степан Крижанiвський

Василю Стефанику

Василю, отче, вчителю коханий,
А нинi хто б про тебе мiг мовчать?
Сто лiт тобi… I ти поклав печать –
Импетний* слiд у книгах полум’яних.

Либонь, любов до мучених i гнаних
Юнацьке слово змусило звучать.
Стомовно прагнув ти про них кричать,
Тих хлопiв, тих циклопiв нездоланних.

Еж той тягар iлота – селянина
«Фортуну» Лесеву i море слiз
Аж на хрести камiннi ти пiднiс.

Не в тiм хiба мета твоя єдина?
Ич, он зiбрались люди серед нив,
Кому ти словом сiм дверей одкрив
У свiт краси. I мовлять: то – Людина!

1969
*Импет – стрiмкiсть, сила, натиск

Stephanyk (1)
Stephanyk (2)
Stephanyk (3)

Хостинг от Макхост

Наші контакти

Go to top