• 2
  • 4
  • 5
  • 1
  • 3
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9

2017 рік оголошено Роком Української революції 1917 – 1921 років

Українські книги-ювіляри 2017 року

  • Сковорода Г. С. (1722 – 1794) «Вдячний Еродій» (1787)

    Сковорода Г. С. (1722 – 1794) «Вдячний Еродій» (1787)

    230 років
  • Сковорода Г. С. (1722 – 1794) «Убогий жайворонок» (1787)

    Сковорода Г. С. (1722 – 1794) «Убогий жайворонок» (1787)

    230 років
  • Гулак-Артемовський П. П. (1790 – 1865) «Справжня Добрість» (1817), «Батько та син» (1827)

    Гулак-Артемовський П. П. (1790 – 1865) «Справжня Добрість» (1817), «Батько та син» (1827)

    200 років 190 років
  • Квітка-Основ’яненко Г. (1778 – 1843) «Маруся» (1832)

    Квітка-Основ’яненко Г. (1778 – 1843) «Маруся» (1832)

    185 років
  • Квітка-Основ’яненко Г. (1778 – 1843) «Конотопська відьма» (1837)

    Квітка-Основ’яненко Г. (1778 – 1843) «Конотопська відьма» (1837)

    185 років
  • Шевченко Т. Г. (1814 – 1861) «Гайдамаки» (1842)

    Шевченко Т. Г. (1814 – 1861) «Гайдамаки» (1842)

    175 років
  • Куліш П. О. (1819 – 1897) «Чорна рада» (1857)

    Куліш П. О. (1819 – 1897) «Чорна рада» (1857)

    160 років
  • Вовчок Марко (1833 – 1907) «Народні оповідання» 2-й том (1862)

    Вовчок Марко (1833 – 1907) «Народні оповідання» 2-й том (1862)

    155 років
  • Пчілка Олена (1849 – 1930) «Товаришки» (1887)

    Пчілка Олена (1849 – 1930) «Товаришки» (1887)

    130 років
  • Українка Леся (1871 – 1913) «Русалка» (1887)

    Українка Леся (1871 – 1913) «Русалка» (1887)

    130 років
  • Грабовський П. А. (1864 – 1902) «Доля» (1897)

    Грабовський П. А. (1864 – 1902) «Доля» (1897)

    120 років
  • Франко І. Я. (1856 – 1916) «У кузні» (1902)

    Франко І. Я. (1856 – 1916) «У кузні» (1902)

    115 років
  • Українка Леся (1871 – 1913) «Камінний господар» (1912)

    Українка Леся (1871 – 1913) «Камінний господар» (1912)

    105 років
  • Хвильовий М. (1893 – 1933) «Вальдшнепи» (1927)

    Хвильовий М. (1893 – 1933) «Вальдшнепи» (1927)

    90 років
  • Бажан М. П. (1904 – 1983) «Смерть Гамлета» (1932)

    Бажан М. П. (1904 – 1983) «Смерть Гамлета» (1932)

    85 років
  • Трублаїні М. П. (1907 – 1941) «Шхуна Колумб» (1937)

    Трублаїні М. П. (1907 – 1941) «Шхуна Колумб» (1937)

    80 років
  • Гончар О. Т. (1918 – 1995) «Таврія» (1952)

    Гончар О. Т. (1918 – 1995) «Таврія» (1952)

    65 років
  • Бажан М. П. (1904 – 1983) «Батьки й сини» (1957)

    Бажан М. П. (1904 – 1983) «Батьки й сини» (1957)

    60 років
  • Гончар О. Т. (1918 – 1995) «Перекоп» (1957)

    Гончар О. Т. (1918 – 1995) «Перекоп» (1957)

    60 років
  • Загребельний П. А. (1924 – 2009) «Дума про невмирущого» (1957)

    Загребельний П. А. (1924 – 2009) «Дума про невмирущого» (1957)

    60 років
  • Стельмах М. П. (1912–1983) «Як журавель збирав щавель» (1957)

    Стельмах М. П. (1912–1983) «Як журавель збирав щавель» (1957)

    60 років
  • Драч І. Ф. (1936) «Соняшник» (1962)

    Драч І. Ф. (1936) «Соняшник» (1962)

    55 років
  • Симоненко В. А. (1935 – 1963) «Тиша і грім» (1962}

    Симоненко В. А. (1935 – 1963) «Тиша і грім» (1962}

    55 років
  • Гуцало Є. П. (1937 – 1995) «З горіха зерня» (1967)

    Гуцало Є. П. (1937 – 1995) «З горіха зерня» (1967)

    50 років
  • Гончар О. Т. (1918 – 1995) «Бригантина» (1972)

    Гончар О. Т. (1918 – 1995) «Бригантина» (1972)

    45 років
  • Стельмах М. П. (1912 – 1983) «Літо – літечко» (1972)

    Стельмах М. П. (1912 – 1983) «Літо – літечко» (1972)

    45 років
  • Трублаїні М. П. (1907 – 1941) «Крила рожевої чайки» (1972)

    Трублаїні М. П. (1907 – 1941) «Крила рожевої чайки» (1972)

    45 років
  • Загребельний П. А. (1924 – 2009) «Я, Богдан» (1982)

    Загребельний П. А. (1924 – 2009) «Я, Богдан» (1982)

    35 років
  • Малик В. К. (1921 – 1998) «Князь Кий» (1982)

    Малик В. К. (1921 – 1998) «Князь Кий» (1982)

    35 років
  • Тичина П. Г. (1891 – 1967) «Лісові дзвіночки» (1982)

    Тичина П. Г. (1891 – 1967) «Лісові дзвіночки» (1982)

    35 років

Календар подій

95 років від дня народження Дмитра Омеляновича Луценка (1921-1989), українського поета - пiсняра, Лауреата Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1976)

Мене часто називають поетом ліриком,
поетом-піснярем, і я вважаю, що
це найвища оцінка моєї творчості,
бо в пісні — душа народу, а українець
без пісні, як круглий сирота.  

Дмитро Луценко

 Дмитро Луценко –  талановитий  поет-пісняр в епоху золотої пори української естрадної пісні 60-х-80-х років ХХ ст. У фондах українського радіо збереглося більше, ніж 300 пісень, написаних на слова Дмитра Омеляновича. Понад 30 вважаються народними, бо несуть до людей справжнi і зміст, і мелодію. Пісенний засів Дмитра Луценка став окрасою репертуару не лише відомих професійних спiвакiв, а й численної армії самодіяльних митців. Один із  поетичних шедеврів Дмитра Оменовича, пісню «Як тебе не любити, Києве мій», музика Ігоря Шамо, співають усі українці, по всьому свiту. Співають її сьогодні і молоді люди, і представники старшого покоління. З 2014 року рішенням Київради пiсня признана офіційним гімном столиці України.

  Дмитро Омелянович Луценко народився 15 жовтня 1921 року в селi Березова Рудка на  Полтавщинi у багатодітній селянській родині. Про своє дитинство Дмитро Луценко згадує: «…Пам'ятаю себе від маминої пісні, бо щоб не робила, — чи на городі, чи в саду… й коли йшла в поле на полоття довжелезних ланок колгоспних буряків чи кукурудзи, й коли занадто перевтомлена верталася назад, — усе співала бідна трудівниця… Пісня допомагала їй витримувати те каторжне життя. Мені аж в грудях пече, як згадую її згорьовану долю: 1933-го не витримав батько, наприкінці цього ж проклятого померла старша сестра Ярина, а мене голод загнав під землю — в шахти Донбасу». Писати поезії почав іще в школі.

  Навесні 1936 р., після тяжкої і виснажливої роботи під землею, Дмитро приїхав до Києва, «шукати кращої долі». Мріяв стати артистом, та не судилося.  Несподівано для себе вступив до Хореографічного училища, але не витримав «щоденні одноманітні балетні вправи, та ще впроголодь» і покинув навчання. Потрапив до дитбудинку, де щаслива доля звела його з письменником Іваном Микитенком. Саме вiн  помітив у віршованих спробах хлопця Божу іскру. Він же і допоміг Дмитрові влаштуватися вчитися на робітфак, а сам загинув за «україн­ський націоналізм» у кровожерливій крупорубці 1937-го. Дмитра ж виключили з комсомолу за зв’язок з «ворогом народу», але з робітфаку все ж не вигнали.

 Перші вірші — «Пісня» і «Мама» — були надруковані 1938 р. в «Комсомольці України»  з легкої руки  знаного поета Андрія Малишка, який тоді працював у газеті. Перший композитор, якому припали до душі солдатські вірші Д.Луценка був Левко Ревуцький, який поклав на Кузику «Пісню кіннотників» та «Пісню про Україну». А сталося це 1941 роцi, коли точилися тяжкі бої за Україну.

 З жовтня 1942 р. Дмитро Омелянович уже воював у складі  частин Центрального 1-ого Українського, 1-ого  Білоруського фронтів. Спочатку автоматником, далi кореспондентом дивізійної газети.  Поет пройшов солдатський шлях  до світлого дня Перемоги. І просилися на папір рядки про тих солдатів, молодих юнаків, яким би жити й працювати, але їхніми могилами позначені шляхи відступу й наступу військ від Волги до Берліна. Усім єством відчував поет страждання й біль матерів, які виплекали синів, та не встигли на них надивитися, бо вкинула їх доля у кривавий вир війни. Особливо хвилюючi рядки поезії Дмитра Луценка про війну. За часи війни поет був нагороджений орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни 1-го ступеня, медалями. 

 У повоєнні роки працював у редакціях газет «Сільські вісті», «Молодь України», був кореспондентом Всесоюзного радіо по Україні. Перша збірка «Дарую людям пісню» вийшла 1962 року. Передмову до неї написав поет Володимир Сосюра, якого Д.Луценко вважав своїм хрещеним батьком. Наступного року Дмитро Омелянович став членом Спілки письменників України. Рекомендуючи його у письменницьку спілку, 

 Павло Тичина назвав поета - пісняра талантом багатим.

 З фронтовиком Ігорем Шамо Луценко затоваришував у Києві, після Пере­моги..., потім з’явилися пісні про фронтових побратимів і вірне кохан­ня..., про калиноньку і осіннє золото, про любий Київ, всіх і не пере­лічиш... Останньою піснею лебединого серця поета була «Не віддам тебе осені».

 Поет Д. Луценко співпрацював з багатьма відомими композиторами-співтворцями мистецької пісні. Це – І. Шамо, А. Пашкевич, О. Білаш, В. Івасюк, І. Поклад, В. Вірменич, О. Чухрай і багато-багато інших. До цього часу на його поезії пишуть музику. У ті роки не було жодного співака, хто б не виконував його пісні. А також знамениті: хор ім. Г. Верьовки та обласні хори – Черкаський, Волинський, Чернігівський... Мелодії пісень на його вiршi стали позивними звуками: Київського радіо (мелодія «Як тебе не любити…»), Луцького обласного радіо (мелодія «Пісня Волині»), Черкаського (мелодія «Я люблю тепло твоїх стежин»), Чернігівського (мелодія «Зачарована Десна»).

 Всю силу свого поетичного таланту Дмитро Омелянович Луценко передав у численних збірках: «Незакінчена соната». К., 1966; «Як тебе не любити». К., 1969; «Добрість». К., 1971; «Пахучий хліб». К., 1974; «За Березовою Рудкою». К., 1976; «Коли ти зі мною». К., 1978; «Березовий дзвін». К., 1980; «Вибране». К., 1981; «Дороги спадщини». К., 1984; «Усе любов’ю зміряне до дна». К., 1994; «А я люблю, люблю…» К., 1995. За творчу діяльність був нагороджений орденом Дружби народів. Заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1974 року). Лауреат Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1976).

 Твори Д. Луценка перекладені білоруською, казахською, таджицькою, молдовською, англійською, німецькою, французькою та іншими мовами. У 1978 році побачила світ книга російських перекладів його віршів «Хлеб и песня». 

 Помер Дмитро Омелянович 16 січня 1989 року у Києві. Похований на Байковому цвинтарі. 

 Любов полтавців до свого земляка переросла у щорічне мистецьке свято «Осіннє золото», яке відбувається на Полтавщині в його рідному селі Березова Рудка. Починаючи з 1990 р. це свято збирає справжніх шанувальників Луценкового слова не лише з Полтавщини, а й з усієї України.

 2001 р. засновано Літературно-мистецьку премію імені Дмитра Луценка, яка вже переросла в міжнародну. Її засновниками стали - Всеукраїнська музична спілка, Спілка письменників України, газета «Вісті». У 2001 році в Національній опері столиці на державному рівні святкували 80-річчя з дня народження Д. О. Луценка. Тоді і там же були вручені дві перші премії – народній артистці України Раїсі Кириченко та композитору Анатолієві Пашкевичу. На сьогодні лауреатами цієї премії стали 68 творчих працівників.
 

Дмитро Луценко – заслужений діяч мистецтв України, лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка. Та все ж, мабуть, найголовніше його звання – Народний поет. Улюбленець народу. Співець Добра! Бо був, як сказав Герой України Анатолій Авдієвський, Людиною від Бога.

 У чому ж секрет популярності його пісенної творчості? Мабуть у правдивому емоційному розкритті душевного тепла людини, її невмирущого прагнення до справедливості й добра, любові до матері й затишної домівки, яка гріє душу спогадами про дитинство, перше кохання, пісні юності, мелодії яких закарбувалися у пам’яті на все життя. Поетичні образи, взяті поетом-лiриком із самого життя, барви – від квітів, трав і річок, українського неба, близькі кожному, тому й полюбилися людям.

 «Яке ж це диво — пісня! Яку магічну силу таїть у собі. Вона як Мати-Берегиня, стоїть на сторожі заповітних джерел, що й нині живлять наше національне відродження. Таку невмирущу пісню залишив по собі поет-піснетворець, лауреат Державної премії імені Т.Шевченка Дмитро Луценко. В його поезіях безмір тепла і любові до людей, до рідної землі, до історії нашого народу. Його пісні осяяні сонцем, чистотою і совістю поета і, звичайно, безмежною любов'ю до матері — України, а особливо до рідного села Березової Рудки», — писала про поета  Лідія Луценко.

 Слушно про творчість поета сказав його учень поет А.Драгомирецький: «Його вірші, — то правда й живінь, його Пісня, — то крила й відрада».

 «Давно пішов Дмитро Омелянович за вічну межу, та пісні його живуть, а отже — живе поміж нас чоловік, освітлений лагідною, полтавською усмішкою, заряджений енергією доброти й діяння. Живе, бо пісні його стали справді народними. Дмитро Луценко залишив у спадок добірні зерна поезії, яким проростати ще через десятиліття, а то й століття. У них є майбутнє, є безсмертя, є вічність» - написав журналіст Анатолій Чернов . 

                    Дмитро Луценко

Мамина вишня

Знову наснилось дитинство,
Тепле, як гарна весна.
Вишня вдяглася в намисто,
Мама щаслива й сумна.
Там за село проводжала
Долю мою молоду...
Щедро мені щебетала
Мамина вишня в саду.
Вдаль голубими вітрами
Весни за обрій пливли.
Раннім туманом у мами
Коси, мов дим, зацвіли.
Мати в тривогах вінчала
Щастя жадане й біду...
Радо мене зустрічала
Мамина вишня в саду.
Здавна близьке й сокровенне
Все там, аж терпне душа.
Начебто й мама до мене 
Стежкою в сад поспіша.
Знов, як бувало, до столу 
Кличе, лиш в хату зайду...
Ронить зацвіток додолу
Мамина вишня в саду.
Пісня любові й дитинства
В серці бринить, як струна,
Наче священна молитва,
З рідного краю луна.
Та не порадує літо
Душу мою молоду...
Плаче тепер білим цвітом
Мамина вишня в саду.

 

Хостинг от Макхост

Наші контакти

Go to top