• 2
  • 4
  • 5
  • 1
  • 3
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9

2017 рік оголошено Роком Української революції 1917 – 1921 років

Українські книги-ювіляри 2017 року

  • Сковорода Г. С. (1722 – 1794) «Вдячний Еродій» (1787)

    Сковорода Г. С. (1722 – 1794) «Вдячний Еродій» (1787)

    230 років
  • Сковорода Г. С. (1722 – 1794) «Убогий жайворонок» (1787)

    Сковорода Г. С. (1722 – 1794) «Убогий жайворонок» (1787)

    230 років
  • Гулак-Артемовський П. П. (1790 – 1865) «Справжня Добрість» (1817), «Батько та син» (1827)

    Гулак-Артемовський П. П. (1790 – 1865) «Справжня Добрість» (1817), «Батько та син» (1827)

    200 років 190 років
  • Квітка-Основ’яненко Г. (1778 – 1843) «Маруся» (1832)

    Квітка-Основ’яненко Г. (1778 – 1843) «Маруся» (1832)

    185 років
  • Квітка-Основ’яненко Г. (1778 – 1843) «Конотопська відьма» (1837)

    Квітка-Основ’яненко Г. (1778 – 1843) «Конотопська відьма» (1837)

    185 років
  • Шевченко Т. Г. (1814 – 1861) «Гайдамаки» (1842)

    Шевченко Т. Г. (1814 – 1861) «Гайдамаки» (1842)

    175 років
  • Куліш П. О. (1819 – 1897) «Чорна рада» (1857)

    Куліш П. О. (1819 – 1897) «Чорна рада» (1857)

    160 років
  • Вовчок Марко (1833 – 1907) «Народні оповідання» 2-й том (1862)

    Вовчок Марко (1833 – 1907) «Народні оповідання» 2-й том (1862)

    155 років
  • Пчілка Олена (1849 – 1930) «Товаришки» (1887)

    Пчілка Олена (1849 – 1930) «Товаришки» (1887)

    130 років
  • Українка Леся (1871 – 1913) «Русалка» (1887)

    Українка Леся (1871 – 1913) «Русалка» (1887)

    130 років
  • Грабовський П. А. (1864 – 1902) «Доля» (1897)

    Грабовський П. А. (1864 – 1902) «Доля» (1897)

    120 років
  • Франко І. Я. (1856 – 1916) «У кузні» (1902)

    Франко І. Я. (1856 – 1916) «У кузні» (1902)

    115 років
  • Українка Леся (1871 – 1913) «Камінний господар» (1912)

    Українка Леся (1871 – 1913) «Камінний господар» (1912)

    105 років
  • Хвильовий М. (1893 – 1933) «Вальдшнепи» (1927)

    Хвильовий М. (1893 – 1933) «Вальдшнепи» (1927)

    90 років
  • Бажан М. П. (1904 – 1983) «Смерть Гамлета» (1932)

    Бажан М. П. (1904 – 1983) «Смерть Гамлета» (1932)

    85 років
  • Трублаїні М. П. (1907 – 1941) «Шхуна Колумб» (1937)

    Трублаїні М. П. (1907 – 1941) «Шхуна Колумб» (1937)

    80 років
  • Гончар О. Т. (1918 – 1995) «Таврія» (1952)

    Гончар О. Т. (1918 – 1995) «Таврія» (1952)

    65 років
  • Бажан М. П. (1904 – 1983) «Батьки й сини» (1957)

    Бажан М. П. (1904 – 1983) «Батьки й сини» (1957)

    60 років
  • Гончар О. Т. (1918 – 1995) «Перекоп» (1957)

    Гончар О. Т. (1918 – 1995) «Перекоп» (1957)

    60 років
  • Загребельний П. А. (1924 – 2009) «Дума про невмирущого» (1957)

    Загребельний П. А. (1924 – 2009) «Дума про невмирущого» (1957)

    60 років
  • Стельмах М. П. (1912–1983) «Як журавель збирав щавель» (1957)

    Стельмах М. П. (1912–1983) «Як журавель збирав щавель» (1957)

    60 років
  • Драч І. Ф. (1936) «Соняшник» (1962)

    Драч І. Ф. (1936) «Соняшник» (1962)

    55 років
  • Симоненко В. А. (1935 – 1963) «Тиша і грім» (1962}

    Симоненко В. А. (1935 – 1963) «Тиша і грім» (1962}

    55 років
  • Гуцало Є. П. (1937 – 1995) «З горіха зерня» (1967)

    Гуцало Є. П. (1937 – 1995) «З горіха зерня» (1967)

    50 років
  • Гончар О. Т. (1918 – 1995) «Бригантина» (1972)

    Гончар О. Т. (1918 – 1995) «Бригантина» (1972)

    45 років
  • Стельмах М. П. (1912 – 1983) «Літо – літечко» (1972)

    Стельмах М. П. (1912 – 1983) «Літо – літечко» (1972)

    45 років
  • Трублаїні М. П. (1907 – 1941) «Крила рожевої чайки» (1972)

    Трублаїні М. П. (1907 – 1941) «Крила рожевої чайки» (1972)

    45 років
  • Загребельний П. А. (1924 – 2009) «Я, Богдан» (1982)

    Загребельний П. А. (1924 – 2009) «Я, Богдан» (1982)

    35 років
  • Малик В. К. (1921 – 1998) «Князь Кий» (1982)

    Малик В. К. (1921 – 1998) «Князь Кий» (1982)

    35 років
  • Тичина П. Г. (1891 – 1967) «Лісові дзвіночки» (1982)

    Тичина П. Г. (1891 – 1967) «Лісові дзвіночки» (1982)

    35 років

Календар подій

420 років від дня народження Петра Симеоновича Могили (1597—1647), українського релігійного діяча і просвітителя, богослова та літератора

Безкорисливість – це самого себе пізнати,

 істинне дзеркало світу і все, що в світі.

Петро Могила 

 Це ім’я відоме чи не кожному українцевi. Одні знають його як успішного просвітителя, засновника знаменитої Києво-Могилянської академії та ряду середніх навчальних закладів - колегіумів. Iнші - як видатного церковного діяча. Завдяки йому було відроджено Києво-Софійський собор, частково Десятинну церкву, в якій в 1635 році знайдено чесну главу Святого рівноапостольного князя Володимира та відновлення якої було закінчено вже після його смерті, церкви Спаса на Берестові, Трьохсвятительську поблизу Михайлівського монастиря і Михайлівську у Видубецькому. Крім того, ним був оновлений головний храм Києво-Печерської Лаври — Успенський — і відновлені кілька чоловічих монастирів і жіночий. Складною й суперечливою була доля цього визначного церковного та культурного  діяча, що полишив неабиякий слід в історії України.

 Петро Могила  народився 10 сiчня 1597 року (за ст.ст.31.12. 1596), за іншими відомостя­ми 21(30) грудня 1574 р. в одній з тогочасних  столиць Молдавiї - в Сучаві, або в Яссах. Рід Могил був давній і шанований у Молдові.  Батько Петра, Симеон, в 1601-1609 роках був господарем (князем) Волощини, а в 1607-1609 рр. – господарем Молдавії, двох православних румунських князівств. Він доводився родичем знатним польським і українським кня­жим династіям Потоцьких, Вишневецьких, Корецьких.

 Після загибелі батька у 1607 р. Петро з матір'ю мусив перебратися у Польщу. Молодого княжича віддали на навчання у Львівську братсь­ку школу, яку пiдтримував його батько. Після закінчення школи, приблизно у 1612 р., Петро вирушив продовжувати навчання в університетах Польщі та Франції.  Його висока освіченість, вченість, гострий розум, начитаність, висока культура вражали сучасників.

 Після повернення в Польсько-Литовську державу високоосвічений, енергійний і честолюбний П.Могила стає офіцером королівських військ, незважаючи на православне віросповідання. Він мріє про військову сла­ву і бере участь у жорстоких боях із турками на Цецорських полях у 1620 р.  і під Хотином у 1621 р. За виявлену мужність і неабиякі особисті чесноти, король Сигізмунд III навіть хотів поставити П.Могилу князем у Молдові. І хоча турецьку на­валу вдалося стримати, це князівство залишилося під владою Османсь­кої імперії.

 Саме в боях під Хотином Петро Могила зблизився із Петром Сагайдачним та іншими козацькими ватажками. А невдовзі тісні стосунки склалися в ньо­го і з відновленою православною ієрархією Київської митрополії на чолі з Іовом Борецьким. Починаючи з 1622 р. вiн частий гість у Києві, де купує на околиці міста кілька маєтків з наміром пов'язати своє подальше життя з цим древнім центром православ'я. У житті Петра Могили назрівають рішучі зміни. Він відходить від справ у Варшаві й звільняється з блискуче початої військової служби. Під впливом свого вчителя і наставника Іова Борецького П.Могила несподівано, навіть для своїх друзів, у тридцятирічному віці приймає чернецтво і в 1627 р. його обирають ар­хімандритом Києво-Печерської лаври — найавторитетнішого на східнос­лов'янських землях монастиря. Його духовна кар'єра була вражаюче стрімкою.

 Ряд історикiв вважає, що на рішення лаврської братії вплинули не тільки родичі – аристократи, а й авторитет І.Борецького та особисті статки самого Петра Могили, найбагатшого з числа претендентів на високу посаду. Лаврська братія, очевидно, тверезо розсудила, що ті його багатства все рівно підуть на користь Лаври.

 Наприкінці 1627 року кандидатуру П. Могили без вагань затвердив і король Сигізмунд III. Відтоді П.Могила стає однією з головних постатей  церковного, політичного і культурного життя України.  Микола Костомаров з цього приводу писав: «Новий архімандрит зразу ж проявив свою діяльність на користь монастиря, ввів нагляд за священнослужителями в селах лаврських маєтків, малописьменних наказав учити, а упертих і свавільних піддавати покаранням; обновив церкву, не шкодував видатків на прикрашання печер, підпорядкував лаврі Пустинно-Миколаївський монастир, заснував Голосіївську пустинь, збудував при лаврі за свій рахунок притулок для бездомних і задумав завести при Печерському монастирі вищу школу».

 Петро Могила, як людина широкого й прогресивного мислення, ревний, вірний прихильник і поборник поширення православ'я, не міг обмежити свою діяльність лише стінами монастиря. Він добре знав, що православному духовенству для успішної відсічі утискам єзуїтів та уніатів необхідно мати відповідну освіту. Архімандрит вирішив заснувати в Києві такі школи, які відповідали б потребам того часу і ні в чому не поступалися б подібним європейським навчальним закладам.

 Від перших днів свого перебування в Києво-Печерській лаврі Петро Могила енергійно опікувався освітою молодих ченців. Він щедро віддавав їм свої знання з різних наук. Відібравши групу найкращих, послав їх на навчання за кордон, утримуючи студентів власним коштом. Після навчання в університетах Європи ці юнаки стали першими помічниками Петра Могили в організації якісно нової системи освіти в Києві. У 1631 р. зусиллями ар­хімандрита при лаврі було засновано православну школу на зразок єзуїтських колегіумів. З початком навчання противники Петра Могили стали вбачати у лаврській школі конкурента Київській братській школі.

 Йдучи на зустріч київським братчикам і запорозьким козакам, П.Могила влітку 1632 р. здійснив об'єднання лаврської і києво-подільської шкіл. Так виник Києво-Могилянський колегіум, який було проголошено правонаступником Київської Академії, заснованої ще Ярославом Мудрим.

 У 1701 році за колегіумом  юридично закріпили статус Академії, і вона стала визначною кузнею українських національних кадрів - Києво-Могилянською Академією. Академія довгий час залишалась єдиним вищим навчальним закладом в усій Східній Європі. Тут навчалися Григорiй Сковорода, Іван Самойлович, Дмитро Самойлович, Якiв Лизогуб, Михайло Ломоносов. Серед випускників  цього закладу було чимало представників еліти тогочасної України і Білорусi. Академiя ліквідована царським урядом у 1817 році.

 При  участі Петра Могили незабаром були відкриті подібні колегіуми у Вінниці, Кам’янці, Гощі на Во­лині. Згодом, уже після смерті П.Могили, подібні світські навчальні заклади,  були відкриті і в інших містах. У числі їх Чернігівський колегіум, заснований 1700 року, а також колегіуми в Переяславі і Харкові. Про рівень викладацької діяльності в колегіумах і знаннях, які отримували студенти, свідчить приклад, такої людини як лiтописець Самійло Величко, автора першого системного літопису Козацької держави в 4-х томах. У Києво-Могилянській колегії Самійло оволодів латинською, німецькою і польською мовами. У тому ж Колегіумi навчався улюблений учень Петра Могили, а згодом архієпископ Чернігівський Лазар Баранович.

 Становище православної церкви, розколотої діями католикiв і єзуїтів, які створили так звану унію з римсько-католицькою церквою і позбавили православних навіть церковної ієрархії, було дуже складним. Петро Могила вважав найважливішою «справою всього життя» примирення між уніатами і православними, створення того, що наші сучасники називають єдиною українською помісною церквою, очолюваною власним патріархом. Можливо, що мудрому й авторитетному церковному і політичному діячеві, Петру Могилі, й удалось би здійснити свої задуми та рання смерть, у віці 50 років, стала цьому на перешкоді.

 Обстоюючи на помісних соборах 1628, 1629 і 1632 років права Української православної церкви, він нарешті добився, в 1632 році від короля Владислава ІV,  її легалізації. Король видав державний політичний акт «Статті для заспокоєння руського народу», який узаконював існування православної церкви в країні. Цей документ був затверджений польським сеймом у січні 1633 року. Для українського духівництва, шляхти, міщанства й козацтва, а також особисто для П.Могили це було великою перемогою.

 12 березня 1633 року король Владислав ІV затвердив Петра Могилу митрополитом Київським, Галицьким і всієї Руси.

 Петро Могила, як митрополит, багато зробив для повернення православним їхніх давніх святинь.  В 1633 р. Петро Могила домігся королівського указу, за яким уніатський єпископ мусив передати православним Софійський собор, який відтоді став кафедральним храмом міста. П.Могила приділяв велику увагу пошукам, розкопкам і відновленню древніх святинь Києва. Насамперед це стосується Десятинної церкви, зруйнованої за часів Батия. Біля фундаменту цього храму знайдено мар­мурові саркофаги з останками святого Володимира і його дружини — ві­зантійської царівни Анни. Голову рівноапостольного князя було перене­сено в Успенський собор Києво-Печерської лаври.

 Немало було зроблено митрополитом Могилою і для розвитку мистецтва в Україні. Для розмалювання київських церков запрошувались кращі художники з Європи. Багато з них так і лишалися у Києві, сприяючи розвитку місцевої художньої школи.

 Високоосвічена людина - Петро Могила був і талановитим церковним письменником та посів певне місце  в українській літературі. Вiн залишив майже 20 творів церковно-теологічного, полемічного, просвітницького, філософського та моралізаторського характеру. Ці твори, написані чудовою церковнослов’янською мовою, свідчать про неабиякий його літературний хист. Вони й сьогодні не втратили своєї духовної цінності. Сучасники також поважали Петра Могилу як чудового оратора і вправного полеміста.

 Завдяки невтомній діяльності П.Могили та його однодумців Київ у дру­гій чверті XVII ст. перетворився на центр православної європейської осві­ченості й богословської культури. Тут під егідою митрополита зросла нова генерація мислителів, які знали давні й нові європейські мови й мали належну філософську підготовку. Майже чотирнадцятирічне правління Петра Могили на київському митрополичому престолі суттєво піднесло авторитет Української Православної церкви.

 Помер владика 11 січня 1647 року ( за ст.ст.31 грудня 1646 р.) і був похований у Києво-Печерській лаврі біля головного ходу в Успенський собор. Він заповідав, щоб йому не ставили ніяких монументів чи надгробків. Відчуваючи наближення невблаганного кінця, митрополит написав заповіт, у якому розпорядився передати все своє майно та бiблiотеку Київському колегіуму, Печерському монастирю з церквою Святого Спаса, Святій Софії, Видубицькому монастирю.

 Лiтописець Самiйло Величко, згадуючи про видатного церковного діяча і просвітителя, писав: «Был он премудрый защитник и распространитель святого православия, бодрый защитник словесного христового стада, милостивый помощник бедных и нищих, и милосердный податель. Его похоронено… в Большой Киево-Печерской церкви. А исполнилось ему к тому времени лишь пятдесят».

 Справжнiм пам'ятником Петру Могилi лишалася його славетна Академія. Нова сторінка,  в діяльності дітища великого митрополита, відкрилася у 1991 р. коли було знову відкрито університет «Києво-Могилянська Академія», що згодом дістав статус Національного.

 У 1996 році Петро Могила був першим, кого канонізували у святі Українські Православні Церкви усіх конфесій. Взагалі Петро Могила був канонізований усіма 15-ма автокефальними Церквами Вселенської Церкви (лише Російська Православна Церква канонізувала його як місцевошанованого святого, тобто святого, якого шанують лише на певній території).  Відомі також свідоцтва про його народне шанування в Румунії та Польщі.

 Митрополит Макарiй Булгаков в працi «История Русской Церкви» писав: «Имя Петра Могилы — одно из лучших украшений нашей церковной истории. Он, несомненно, превосходил всех современных ему иерархов не только Малорусской, но и Великорусской Церкви и даже всей Церкви Восточной, — превосходил своим просвещением, еще более — своею любовию к просвещению и своими подвигами на пользу просвещения и Церкви. Для своей Малорусской Церкви он оказал величайшую услугу тем, что отстоял перед королем Владиславом IV главнейшие ее права, поруганные латинянами и униатами и мужественно защищал ее в продолжение всего архипастырского служения; восстановил в ней многое, прежде ниспровергнутое или разрушенное врагами и положил в ней начало для лучшего порядка вещей».

 «... мне желательно, чтобы... более и выше всего поселялось и вкоренялось в сердцах ваших благочестие, без которого всякая мудрость есть глупость пред Богом » - писав Петро Могила.

Запрошуємо з 10.01 по 31.01 2017 ознайомитись з книжковою поличкою «Щаслива є та душа, яка сама себе судить» (420 років від дня народження Петра Могили (1597–1647), українського політичного, церковного і освітнього діяча) в читальному залi Загальноміського бібліотечно-інформаційного центру  (Московський кв-л,12) 

Mog
Mogila (1)
Mogila (2)
Mogila (3)
Mogila (6)

Хостинг от Макхост

Наші контакти

Go to top