Календар подій

85 років від дня народження Андрія Арсенійовича Тарковського (1932— 1986), російського режисера кіно і театру

Те, що я роблю в мистецтві, ґрунтується

на моїй вірі в гідність тих людей, до  яких

звернені мої фільми, а також в гідність,

 якою повинен володіти художник.

Андрій Тарковський

 Вiн   один з   найвидатнiших  кінорежисерів  XX століття.  Його фiльми оцінюються  як  серйозні  витвори  світового мистецтва. Сьогоднi без них годі собі уявити історію сучасного кіно. I якщо говорити про світових митців, які своєю творчістю змінили світ, то серед них обов`язково повинен бути і кінорежисер Андрій Тарковський.

 Андрій Тарковський був людиною космічного масштабу. Його художній світ дивний і загадковий, образи його фільмів володіють тим до кiнця незбагненним магічним магнетизмом, якi властивi тільки найвидатнішим творінням культури. Режисер зняв всього сім повнометражних кінострічок, та кожнa із них стала явищем у тодішньому кінематографі, взірцем правдивого мистецтва.Тарковський ніколи не знiмав кiно для масового глядача. Та фільми майстра, одрaзу пiсля виходу на екран, отримували широке визнання глядачів як в Радянському Союзi, так і за кордоном. Знятi ним фільми були ковтком свіжого повiтря в задушливій атмосфері радянської епохи. Сам режисер пояснював свій успіх тим, що знімав «глибоко особисте» кіно, що, природно, знаходило відгук в серцях глядачів.

 Андрій Арсенійович Тарковський   народився 4 квітня 1932 року в селі Завраж'є під містом Юр'євець  (тепер це  Костромська область).

 Батько Арсеній Тарковський - відомий  поет і  перекладач  зі  східних  мов, народжений у Єлисаветграді (Україна), вихoдець із давнього шляхетського польського роду. Батьковими родичами були вiдомi в Українi брати Тобілевичі. Мати — Марія Іванівна Вишнякова — належала до древнього дворянського роду  Дубасових, теж писала вірші і познайомилася з майбутнім чоловіком у Москві на Вищих літературних курсах.  Родина  Тарковських  унікальна  не  тим,  що  батько  писав генальн i вірші,  а  син знімав   генальн i фільми. Вонa унікальнa своєю духовною  одарованістю,  особливою  глибиною  сприйняття  життя. Без батька не було б і сина як явища світової культури, бо й батько сам був таким явищем.

 Арсеній Тарковський залишив сім`ю, коли Андрію було всього три роки. На руках у Марії Іванівни залишилося двоє дітей - Андрюша і його молодша сестра Марина. Цьому непростому часу буде присвячений не один фільм Андрія Тарковського. «Усім кращим, що я маю в житті,  тим, що я став режисером, - усім цим я зобов'язаний матері»  – напише вiн згодом. Матері режисер висловить окрему подяку за стійкість, знявши в її честь одну з кращих своїх картин - «Дзеркало» (1975).

 По закінченні середньої школи Тарковський не мав жодних конкретних устремлінь, і вирішив піти по стопах батька, вступивши на арабське відділення Московський Інституту Сходознавства. Ледь закінчивши перший курс, юнак забрає документи з вузу, аргументувавши це рішення тим, що поквапився з вибором професії. Вольовим рiшенням матерi вiн пішов працювати геологом. Повернувшись з річної подорожі по Сибіру, набравшись життєвого досвіду, побачивши, що є й інше життя, відмінне від життя московської вуличної шпани, влітку 1954 року Тарковський подає документи на режисерський факультет ВДІКу.

 Його взяли в майстерню легендарного кінорежисера Михайла Ромма, який виховав цілу плеяду талановитих кіномитцiв. Однокурсниками його були Василь Шукшин, Олександр Мітта. У зв`язку з хрущовської «відлигою» Тарковський зміг, нарешті, ознайомитися з творчістю своїх майбутніх кумирів – Федерiко Фелліні, Акіри Куросави, Луїса Бунюеля та Інгмара Бергмана. В інституті остаточно сформувалися основні риси Тарковського-режисера: багатовимірність, алегоричнiсть, скритий пiдтекст, прагнення піднімати і залишати без прямої відповіді важливі соціальні та етичні питання, ретельна увага до світла і звуку, завдання яких полягало в тому, щоб занурювати глядача в реальність картини.

 Короткометражна картина «Вбивці»(1957), за однойменним оповіданням   Ернеста Хемінгуея,  стала першою  ще студентською роботою режисера. Її високо оцінив художній керівник Тарковського - Ромм. Наступна екранна постановка - короткометражка «Сьогодні звільнення не буде» (1958), з оригінальним сценарієм. Сюжет створений за реальними подіями, які відбувалися в Курську в роки війни.

 Дипломна роботою Тарковського стала короткометражка «Каток і скрипка»(1960), сценарій до якої був написаний в співдружності з Андрієм Кончаловським. Це сентиментальна кiнооповiдь  про  дружбу хлопчика, який грає на скрипці, і водія катка. Кiнодебют режисера-початківця буквально приголомшив тодішній кіносвіт. На Нью-Йоркському фестивалі студентських фільмів у 1961 році стрiчка отримала головний приз.

 Закінчивши  ВДІК Андрій Тарковський працює на кіностудії «Мосфільм». Вiн був автором і співавтором сценаріїв «Антарктида — далека країна», «Один шанс з тисячі», «Гофманіана», «Бережися, Змій!», також він знявся у фільмах «Мені 20 років», «Сергій Лазо».

 Першим  повнометражним фільмом 29-річного Андрія Тарковського була стрічка  «Іванове дитинство»(1962), яка одразу ж  стала справжньою сенсацією у світовому кіно. Це пронизлива розповідь оригінально мислячого художника про війну: яскраво, трагічно, в незвично різкій формі, з глибинним філософськийм і психологічнийм змістом. Фільм здобув близько 20 нагород по всьому свiту i  серед них багато престижних кінематографічних премій, зокрема «Золотого лева» XXIII Венеційського фестивалю, золотий приз в Акапулько, золото в Сан-Франциско.  Французький філософ, драматург, письменник Жан-Поль Сартр надихнувся їм на написання есе та пише дебютанту гарну рецензію. Режисер Сергій  Параджанов, подивившись «Іванове дитинство», вигукнув: «Тепер я знаю, як знімати кіно!». Також високо оцінив фільм і один з кумирів самого Тарковського — Інгмар Бергман, шведський  режисер театру й кіно, сценарист, письменник. З того часу кінематографісти Заходу уважно і з цікавістю стежила за творчістю Тарковського, а згодом і за його долею. Надалі всі картини митця ставали помітними подіями культурного життя країни, маючи великий вплив на її духовний розвиток.

 У 1964 році Тарковський почав роботу над масштабним проектом «Пристрасті за Андрієм», в прокатi  «Андрій Рубльов». Сценарiй написано режисером спільно з Андроном  Михалковим-Кончаловським. Це картина - погляд Тарковського на російську історію, владу, церкву - і, як підсумок, - роздуми про долю художника в цій країні. Погляд нестандартний і новий.  Радянські чиновники від мистецтва угледіли в нiй невигідні паралелі із сучасною дійсністю. Тому 19 жовтня 1971 року фільм був випущений у вітчизняний прокат обмеженим числом кінокопій і з тих пір практично не сходив  з екрану. Стрiчка отримала визнання у глядачів, але увійшла в список так званих напівзабороненим фільмів у Радянському Союзi: тобто офіційно цензура його не заборонила, але і по центральному телебаченню вiн не демонструвався.

 Зате, за версією англійського журналу Sight & Sound, картина увійшла в десятку кращих фільмів світу в історії кіно. I за кордоном  партійні керівники країни хвалилися картиною Тарковського,  демонструючи, що навіть при соціалізмі незвичайний художник має можливість реалізуватися. Фiльм представили поза конкурсом на Канському кінофестивалі в 1969 роцi, де він став володарем призу міжнародної асоціації кінокритиків (ФІПРЕССІ).

 Особливе місце в творчості режисера займають стрічки, поставлені ним за книгами видатних сучасних фантастів — Станіслава Лема і братів Стругацьких: «Соляріс»(1972) і «Сталкер»(1979). Поклавши ці твори в основу своїх фільмів, Андрій Тарковський по філософськи переосмислив їх, надавши їм нового звучання.

 В 1970 році Тарковський приступив до зйомок фантастичної філософської притчi «Соляріс». У режисера вийшов фільм не про невідомість, яка чекає людство в космосі (саме про неї писав Лем), а про необхідність залишатися людиною в будь-яких умовах. У картині навіть звучать ці слова звернення: «Людині потрібна людина».

 У 1972 році «Соляріс» показаний на Канському кінофестивалі. і, крім Великого призу журі, отримав також Приз екуменічного (християнського) журі та приз Міжнародної асоціації кінокритиків (ФІПРЕССІ).

 У 1980 виходить на екрани фільм «Сталкер» за повiстю братiв Стругацьких «Пiкнiк на обочинi». «Сталкер» став не просто великим твором кіномистецтва. Для своїх творців він носив навіть кілька фатальних знакiв. Так на стадiї початку монтажу виявилось, що iз-за чиєїсь помилки  фільм був фактично змитий з плівки. Тарковський пережив інфаркт. Трохи оговтавшись, він повністю перезняв фільм. У фільмі двічі з'являється листок з датою 28 грудня. Режисер нікому не зміг пояснити, що це за дата і навіщо потрібен цей епізод. Лише з часом стало зрозумілим передбачення, день смерті Тарковського - 29 грудня.

 У радянський прокат фільм вийшов у кількості 196 копій. Але вже у першi мiсяцi кiнопоказу cтрiчку подивились близько двох мiльйонiв глядачiв. «Сталкер» - володар призу екуменічного (християнського) журі на Каннському кінофестивалі (1980).

 У тому ж році Андрiю Тарковському було присвоєно звання народного артиста РРФСР, і він став лауреатом  італійської премії «Давида Донателло» в номінації «За внесок у кіномистецтво».

 А між фільмами «Солярiс» i «Сталкер» режисер зняв,  на думку багатьох любителів кіно — головну свою картину - «Дзеркало»(1975). Більше, ніж будь-який інший фільм, «Дзеркало» можна назвати сімейним сповідальним фільмом Тарковських. Тому, що фільм повністю автобіографічний, сюжету як такого немає — фільм мовби «плава» від одного образу до іншого, від дитинства до дорослого життя, від дорослого життя до юності. На спільному засіданні колегії Держкіно та секретаріату правління Спілки кінематографістів «Дзеркало» визнали незрозумілим, немассовым і в загальному невдалим фільмом. Тарковський висловив на цей рахунок свою думку: «Оскільки кіно все-таки мистецтво, то воно не може бути зрозуміло більше, ніж всі інші види мистецтва... Я не бачу в масовості ніякого сенсу... Народився якийсь міф про мою недоступность і незрозумілість. Затвердити себе особистістю своєрідною неможливо без диференціації глядача».

 Фільм «Дзеркало» вийшов теж в обмежений прокат і загострив приховане протистояння режисера та влади. Фільм був показаний лише в трьох кінотеатрах Москви. За опитуванням Міжнародної асоціації кінокритиків (ФІПРЕССІ) «Дзеркало» режисера Андрiя Тарковського  входить в 100 кращих фільмів за всю історію кіно.

 Андрiй Тарковський мав багато творчих задумiв, якi так i не втiлив на екранi. Але вiн здійснив дві театральні постановки: в 1972 році — виставу за п'єсою В.Шекспіра «Гамлет» в московському театрі імені Ленінського Комсомолу, і в 1983 році — пушкінського «Бориса Годунова» в Лондоні на сцені «Ковент Гарден».  

 У 1980 році режисер виїхав в Італію для роботи над новим фільмом «Ностальгія»(1983). У ході пошуку натури він зняв документальний фільм «Час подорожі» (1982), який вiдображає враження режисера від Італії. В одному зi своїх інтерв'ю режисер пояснював свій задум картини «Ностальгія» так: «Я хотів розказати про схожий на долю зв'язок росіян зі своїми національним корінням, зі своїм минулим і своєю культурою, своєю землею, друзями і рідними, про той глибинний зв'язок, від якого вони не можуть відмовитися все своє життя — куди б не закинула їх доля…». У 1983 році фільм  був показаний в конкурсній програмi Каннського кінофестивалю і отримав Приз за режисуру, Приз Міжнародної асоціації кінокритиків ФІПРЕССІ та Приз екуменічного (християнського) журі.

 Перебуваючи в цей час в Римi Андрiй Тарковський  звернувся до Держкіно країни з проханням надати можливість протягом трьох років жити в Італії, після чого він зобов'язувався повернутися в СРСР. В результаті 10 липня 1984 року на прес-конференції в Мілані Тарковський оголосив про своє рішення не повертатися в СРСР. Як згадують його близькі: «Він відчував себе втраченим, для нього це була трагедія. Він дуже гостро відчував свiй духовний зв'язок з Росією… і на рішення залишитися могли вплинути тільки надзвичайні обставини. А взагалі його поняття батьківщини було набагато ширше поняття географічного, соціального. Це було поняття духовне, що включає в себе, насамперед, російську культуру».

 В Радянському Союзi вiдразу заборонили показувати  фільми режисера, згадувати його ім'я у пресі. Відвернулися від Тарковського і більшість його колег. Однак на радикальні заходи - позбавлення Тарковського радянського громадянства – влада так і не зважилися. Мерія Флоренції подарувала йому квартиру і присвоїла звання почесного громадянина міста.

 Наступний знятий у Швеції фільм «Жертвопринесення» (1985) став останньою роботою  Андрiя Тарковського. Сам режисер вважав її своєю найвдалішою роботою. Цим фільмом видатний майстер нiби пророкував і свою долю (в одному з перших варіантів сюжету головний герой мав померти від раку), і долю світу (атомна катастрофа у стрічці виявилася передчуттям Чорнобильської трагедії). Картина «Жертвопринесення» удостоїлося чотирьох призів на Каннському кінофестивалі, в тому числі Великого призу журі. А Британська кіноакадемія визнала картину найкращою стрічкою іноземною мовою.

 13 грудня 1985 року лікарі діагностували у Андрiя Тарковського рак легенів. Коли  про хворобу Тарковського дізналася в СРСР, влада нарешті дозволила його синові Андрію вилетіти до батька. В цей же час було знято заборону з імені Тарковського - його фільми знову допустили до демонстрації в кінотеатрах. Митець працював до свого останнього дня, зберігаючи абсолютно ясний розум. Заключний розділ книги «Закарбований час» він закінчив за дев'ять днів до смерті!

 Андрій Арсенійович Тарковський помер 29 грудня 1986 року в Парижі у віці 54 років. Похований у предмiстi Парижа - на цвинтарі Сент-Женев'єв-де-Буа, меморіалі Російського Зарубіжжя... На його могилі напис: «Людині, котра побачила Ангела». Скульптор Ернст Нєізвєстний зробив пам'ятник Тарковському – в  основі православного хреста викарбувані сім сходинок, що йдуть вгору, за кількістю його відзнятих фільмів. Попрощатися з великим режисером прийшли сотні людей. На ступенях каплиці, де відспівували Тарковського, грав сам маестро Мстислав Ростропович. Дізнавшись про смерть сина, Арсеній Тарковський важко захворів, внаслідок чого пішов з життя 1989 року.

 У 1990 році Андрій Тарковський удостоєний Ленінської премії посмертно.

 З 1993 року Московський міжнародний кінофестиваль заснував Премію імені А. Тарковського.

 Існують музеї кінорежисера в місті  Флоренція та у провінційному місті Юр'ївець у будинку, де провів дитинство Андрій Тарковський.

 Малій планеті № 3345, яку відкрила астроном Людмила Карачкіна, надано ім'я Андрія Тарковського.

 З 2007 року започатковано Міжнародний кінофестиваль «Дзеркало» імені Андрія Тарковського в російському місті Іваново.

 Про хворого Тарковського режисер Донателла Баліво зняла документальну кінострічку. У 1987 році Олександром Сокуровим створено документальний фільм про Андрія Тарковського «Московська елегія». А 2007 році  знятий фільм «Хресний шлях Андрія Тарковського».

 «Я не відчуваю напруження або навіть перебільшення, коли стосовно Андрія вживаю слово «геній», більш того – подумки я вживав це слово ще тоді, коли Андрій був живий, коли він творив... Мене вражає логіка, згідно з якою Андрій, Цей самий російський з усіх російських кінематографістів, опинився перед обличчям Заходу, принісши йому в своєму мистецтві те, чого йому найбільше не вистачало, - духовний вимір світу, трансцендентність, відчуття безкінечності. Кінотеатри невпинно повертаються до його фільмів, і хтось неодмінно відкриває їх для себе, і для чергових глядачів вони стають ступенем посвячення в таємниці буття» - Кшиштоф Зануссі польський кінорежисер, сценарист і продюсер.

 «Знайомство з першим фільмом Тарковського залишило враження дива. Несподівано я опинився на порозі кімнати, ключів від якої мені до тих пір не давали. Там, куди мені давно хотілося потрапити, Тарковський відчував себе вільно і впевнено. Знайшовся чоловік, який зумів висловити те, що мені завжди хотілося, але не вдавалося, - це обнадіювало та надихало. Тарковський – найбільший майстер кіно, творець нової органічної кіномови, в котрому життя постає як дзеркало, як сон» - Інгмар Бергман,  шведський режисер театру й кіно, сценарист, письменник.

 «Значення зробленого Тарковським для кінематографа нам належить усвідомлювати і оцінювати ще довгі роки. Нам потрібні і його фільми, і сам приклад його життя - життя художника, який мав мужність творити часто не завдяки, а всупереч обставинам і, хоч би якi ворожі таланту ці обставини не були, з кожним фільмом набирати висоту…» - Гліб Панфілов, росiйський кінорежисер, сценарист і продюсер.

 

Для мене кіно – це спосіб досягти якоїсь істини в тій

максимальній мірі, на яку я здатний. На моє глибоке

переконання, процес створення фільму не закінчується

після того, як він остаточно змонтовано і підготовлений до прокату. Акт творчості відбувається в кінозалі в момент перегляду фільму. Тому глядач для мене не споживач моєї

продукції, не суддя, а співучасник творчості, співавтор.

Андрій Тарковський

Tarkovskiy (1)
Tarkovskiy (2)
Tarkovskiy (3)
Tarkovskiy (4)
Tarkovskiy (5)

Наші контакти

 

Go to top