Календар подій

95 років від дня народження Анатолія Андрійовича Дімарова (1922-2014), українського письменника

Тільки рвучи серце і стікаючи кров'ю,

можна написати геніальні речі.

Анатолій  Дімаров

 Його по праву ввважають патріархом української прози і духовним батько «шістдесятників». Бо написано ним цілий материк, серйозних і проникливих творів з глибин життя українського народу - романів, повістей, оповідань, мікроно­вел, іронічних етюдів з письменниц­ького життя, зокрема й власного.

 Анатолій Андрійович Дімаров - блискучий майстер слова, тонкий стиліст, людина з величезним почуттям гумору, його  творчість  посідає одне з чільних місць в українській літературі XX століття.

 Творчість письменника виросла з того часу, коли культом була несвобода та офіційна брехня, а  вільна думка, любов до України переслідувались як найбільші злочини. Той час пройшов крізь його серце, позначився на його долі, на творчих принципах, укарбувався в характерах персонажів.

 Але духовний світ митця слова сформувався на ґрунті національних звичаїв рідного краю, а його зміст визначився такими життєвими принципами як: почуття морального обов’язку перед своїм народом та його історією, незламністю духу.  У життi та творчостi  Анатолій  Дімаров став взірецем мужності, патріотизму, правдолюбства.

 У своїх творах письменник не боявся змальовувати правду про українських людей   - часи примусової колективізації, голодомору 1932— 1933 рр., масові репресії — відрізки історії, на які було накладено суворе табу.  Насамперед йдеться про його романи «І будуть люди» (1964) та «Біль і гнів» (1974-1980 рр.) — історичну епопею про український народ, його долю у XX столітті. Як результат — з обох творів вилучено близько 300 сторінок (майже ціла книжка!). Та навіть урізаний варіант «Болю і гніву» в 1982 році був удостоєний Шевченківської премії.

 Український інститут національної пам'яті в рамках відзначення 83-х роковин Голодомору в Україні у листопаді 2016 року вніс його ім'я до проекту «Незламні», як відзначення на державному рівні 15 видатних людей, що пройшли через страшні 1932—1933 роки та змогли реалізувати себе.

  Народився Анатолій Андрійович Дімаров 5 травня 1922 року на хуторі Гараськи біля Миргорода, в сім'ї хлібороба Андроника Федоровича Гарасюти. репресованого радянською владою.

 Коли його родину розкуркулили, забрали землю, пасіку, дім, а батька, надзвичайно працьовитого і набожного селянина  відправили з Полтавщини, невідомо куди. Мама, донька священика, щоб врятувати двох своїх синів, п'ятирічного Толю і трирічного Сергійка, змушена була податися у білий світ, дати дітям своє дівоче прізвище, аби і їх не відправили до Сибіру. Так він і став Дімаровим. Їх прихистила добра душа на Донеччині, там, на віддаленому хуторі, Марія Олексіївна і працювала вчителькою, вела зразу всі чотири класи та ростила своїх хлопчиків. Раніше Анатолій Дімаров не міг про це сказати, лише на восьмому десятку років і вже у незалежній Україні розповів про це в автобіографічній книзі «Прожити й розповісти».

 Змалку йому прищепили  любов до книги. Під впливом Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, свого земляка Андрiя Головка почав писати. Письменницький хист виявляється в Анатолія Дімарова ще з початкових класів: здібний хлопець писав і вірші, і прозу. Вже в десятому класі, як учасник шкільного літературного гуртка, Дімаров прийняв участь у всесоюзному конкурсі на кращий вірш серед учнів старших класів, який проводився у Москві. За вірш «Починається юність» йому була присуджена третя премія.

 Після закінчення школи (1940) Анатолій Дімаров збирався вступати до Інституту журналістики, але раптом усіх випускників забрали в армію.  Далі – війна, поранення, перебування на окупованій території, був командиром партизанського загону, знову фронт… Як учасник війни вiн нагороджений орденами й медалями. Увесь цей життєвий досвід пізніше відбився в його творах.

 Після шпиталю Дімаров повертається до матері, яка на той час проживала на Луганщині. Працював секретарем сільради села Студенок. Мати, знаючи про мрію сина стати журналістом, взяла його вірші і надіслала до редакції газети «Радянська Україна». Згодом Анатолія Дімарова зараховують в штат газети на посаду коректора. Коли редакція газети переїхала до Харкова, разом з нею переїхав і А.Дімаров. Весною 1944 року його посилають у Луцьк в газету  «Радянська Волинь», в якій він працює завідуючим  відділом культури. Там він стає свідком колективізації і сталінських репресій, фальшування виборів за «непорушний блок комуністів та безпартійних. За вождя всіх народів товариша Сталіна». Письменник згадує: «На Волині не раз хлопці-бандеровці могли на той світ спровадити, я  ж приїхав туди переконаним сталіністом. Це вже як поїхав, то був запеклим націоналістом».

 По закінченні війни навчався в Літературному інституті ім. О. М. Горького в Москві, потім – у Львівському педагогічному інституті, у Вищій партійній школі в Москві. Був на редакційній роботі в газетах «Радянська Україна», завідував відділом у газеті «Радянська Україна», «Радянська Волинь», працював головним редактором Львівського обласного видавництва «Радянський письменник».

 Як письменник вiн дебютував 1944 року. Літературна кар’єра Дімарова почалася  з поезії. Його вірші почали друкувати  газети.  Вони якимось чином потрапили до Павла Тичини та Максима Рильського, які дали віршам схвальну оцінку. Власне по рекомендації цих поетів Дімарова і було прийнято в Спілку письменників України (1949).

 Свою першу книжку – збірник оповідань «Гості з Волині» Дімаров видав у 1949 році, далі були «На волинській землі», «Волинські легенди»,  «Дві Марії» та інші. Письменник Михайло Слабошпицький писав: «Важко повірити, що чоловік, котрий написав ті злополучні «Гості з Волині» став тим Анатолієм  Дімаровим, якого сьогодні знаємо».

 Серед  ранніх видань малої прози письменника також збірки оповідань і новел «Через місточок», повість «Син капітана», збірка повістей і оповідань «Жінка з дитиною».

 1956 році вийшов з друку роман Дімарова «Моя сім’я», а слідом роман «Ідол» (1961), в яких автор піднімав теми морального виховання в сім’ї, школі, відповідальність за скоєння правопорушень молодою людиною. «Мені набридло брехати, і я подумав: а де правду можна описати – тільки в «сімейних» творах», - згадує письменник.

 Серед тогочасної заідеологізованої виробничої прози про п'ятирічки і соцзмагання цi книги  виділялися насамперед своєю тематикою — про родинні  стосунки, спілкування, людські почуття, страждання і радощі. В них засвітилася людська душа — те, що, схвилювало читачiв i принесло  неймовірну популярність авторові.

 Визнання  Анатолій  Дімаров одержав у 60-ті роки з виходом частин роману-трилогії «І будуть люди» (1964, 1968, 1977), де показано складний і драматичний шлях українського села в час, позначений культом особи. Роман називали антирадянським, антипартійним, а на письменника навісили ярлик антисеміта. У 1964 році роман таки вийшов друком, але з великими суттєвими виправленнями, третину твору скоротили.  За другий том епопеї «Біль і гнів», присвячений Другій світовій війні  Анатолій Андрійович Дімаров одержав Шевченківську премію.

 До питання Голодомору Анатолій Дімаров звернувся одним із перших в українській літературі. Страшні для українського народу 30-ті роки ХХ ст. знайшли відображення у його творах «Самосуд», «Боги на продаж», «Молитва до Марії», «Я теж людина», «Перепишіть мене українцем», «Сповідь стукача». 1990 року вийшли окремою повістю «Тридцяті…», вилученi офіційною цензурою, у 70-х роках,  двісті «ідеологічно шкідливих» сторінок роману «Біль і гнів».  Основу сюжету повісті «Тридцяті…» становить розповідь про те, як влада забирає у селян найголовніше – хліб, що є символом життя і добробуту, і прирікає їх на голодну смерть.       

 Як чорно-білі документальні кадри постають у творах письменника трагічні сторінки Другої Світової війни на українській землі. Iз спогадiв письменника: «… на німецькі кулемети погнали мільйони неозброєних юнаків та чоловіків віком від п'ятнадцяти і до шістдесяти років. Я сам таке пережив. Із п'ятисот осіб живими залишилось з п'ятнадцять! І отак по всій Україні було навмисно масово знищено чоловіче населення!». 1958 року він пише повість «Син капі­тана», в якій зображує запеклі бої з фашистами на Дінці 1942 року. Збірка оповідань «Жінка з дитиною» (1959), де воєнна тема переплітається з сучасністю, відкрили нову грань таланту письменника. Вiн завжди буде продовжувати писати про вiйну тому, що тодi iснувало двi правди: офiцiйна та правда Олександра Довженка, Вiктора Астаф`єва, Анатолія Дімарова та солдатський вдiв i матерiв.

 За повістями Дімарова «Українська вендета» і «Симон-різник», присвяченим подіям Великої Вітчизняної війни, поставлені художні фільми «Українська вендета»(1990) та «Ізгой»(1992). Останній фільм відзначено  премією Гран-Прі міжнародному кінофестивалі у м. Сан-Ремо, Італія, 1993.

 Найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали «історії» сільські, містечкові, міські. Започатковані вони були збіркою «Зінське щеня» (1969).  Це також збірки «Містечкові історії» (1983 р.), «Боги на продаж»: міські історії (1988 р.). Головні мотиви дімаровських «історій»  — людина у всьому розмаїтті відносин з оточуючим світом.

 Однією з провідних тем у художньому доробку письменника є тема материнства. Світлою і ніжною любов’ю, співчуттям до матері, берегині роду людського, пройняті твори Анатолія Дімарова «Тринда», «Ясноока ти ясноока», «Матка», повість «Молитва по Марії».

 Прозаїк у своїх творах також звертався до виховних традицій української родини: традиції шанобливого та відповідального ставлення до батьків,   виховання дітей, родинної злагоди.  В оповіданні «Ясноока ти, ясноока» письменник наголошує на тому, що кожна людина має завжди пам’ятати, звідки вона родом, де її коріння, задумуватися над тим, у чому полягає сенс її життя. Анатолій Дімаров своїми творами ще  раз нагадує читачам, що українці здавна були глибоко віруючими людьми, дотримувалися звичаїв і традицій своїх пращурів, жили за законами Божими.

  Всі найпекучіші проблеми суспільства знаходили відображення у прозовiй творчості  Анатолія Дімарова. Великою національною трагедією для українців є нищення, руйнування наших святинь – більшовицькою владою. І ця тема проходить через усю творчість прозаїка. Письменник своїми творами прагне прихилити душу сучасного читача до первозданного, одвічного, що має стати джерелом відродження духовності нашого народу. Мовне питання завжди було в полі зору письменників. Особливо тоді, коли повальна русифікація так притіняла нашу мову, мову Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки.

 Досягши мистецької зрілості, опанувавши «великі форми», пи­сьменник все частіше звертається до жанру дитячої літератури. У доробку письменника є такі книжки, як: «Про хлопчика, який не хотів їсти» (1958). «Для чого людині серце» (1963), «Блакитна дитина» (1968), «На коні й під конем» (1973). У 1981 році повість «На коні й під конем» вийшла в доповненому вигляді, включивши в себе повісті «Через місточок» (І частина), «Блакитна дитина» (II частина), «На коні й під конем» (III частина). їх можна теж назвати історіями, але вони вже побудовані на авто­біографічному матеріалі.

 «...З дітьми я завжди намагаюся розмовляти на одному з ними рівні, мовби веду бесіду із своїми ровесниками й соратниками...  Дитячу психологію треба серйозно вивчати, досліджувати» - говорив письменник.

 Твори А. Дімарова про дітей і для дітей позбавлені загравання до читача, нещирості й дорослого диктату – вони привертають до себе правдою, реальністю, теплим гумором, тому й цікаві сьогодні тим, хто може вигукнути за героєм твору «Блакитна дитина»: «Коли б дорослі знали, як важко жити підліткові!».

 Останні п'ятнадцять років Дімаров працював над дуже короткими речами – такими новелетами. Вони ввійшли до книжок «Зблиски» і «Божа кара», хоча там їх названо етюдами. В одному з інтерв’ю письменник зізнався: «У моїй пам’яті зблиснули давні спогади. А результатом цих спогадів і постала збірка». Основу цієї збірки становлять найкращі оповідання, новели та повісті, які друкувалися останнім часом у періодичних виданнях. Найяскравіші твори Анатолія Дімарова з доробку останніх літ увійшли в книжку «Божа кара» (2009).

 Великий інтерес у читачів викликав двотомник спогадів «Прожити й розповісти» (1997-1999).  Книги вирізняються поєднанням одночасно двох жанрів: автобіографічної повісті та власне мемуарів.

 Літературний материк Анатолія Дімарова  запрограмований на довголіття, бо несе добро­творче начало, людяність, милосердя, поривання до високого й світлого, а найголовніше — усе перелічене становить серцевинну суть єства i самого письменника.

 Письменника нагороджено орденом Ярослава Мудрого V ступеня, відзнакою «Золоті письменники України», орденом Христа Спасителя.

 17 травня 2012 року 90-річний письменник відмовився прийняти орден князя Ярослава Мудрого IV ступеня з рук В.Януковича. Анатолій  Дімаров  заявив:  «Письменник повинен бути в опозиції до будь-якої влади, якою б вона не була. І сприймати урядову нагороду як спробу його підкупити. Тим більше не можу прийняти цю нагороду з рук людей, які штовхають мою Україну у прірву».

 Помер Анатолій Андрі?йович  Дімаров 29 червня 2014 року. Похований на Байковому цвинтарі у Києві.

 Класик української літератури Василь Земляк писав про Анатолія Дімарова: «Це рівень Панаса Мирного, Андрія Головка, Михайла Коцюбинського. До речі, Дімаров — сам родом із Полтавщини. Справжній українець, пише, як пісню співає. У нього не мова, а золото».

 Письменник Михайло Слабошпицький написав: «Його читали мої батьки, читав і читаю я, виростаючи, мої – та й хіба лише мої? – діти. Хвалили, замовчували чи гудили його критики, але в цьому розумінні він лишався константою – з усіх українських письменників. Дімаров схожий на свої твори. А його твори на нього. Справді рідкісне, гармонійне поєднання».

 Письменник Анатолій Камінчук так характеризує Анатолія Дімарова як людину і митця:  «Ця людина добропорядна, архіскромна, вельми проста й гостинна. Для Дімарова не існує авторитетів та кумирів. Кумир — художнє слово. Про кожного у нього своя думка, гостре, влучне і правдиве слівце. Він не любить розводиться про літературу, творчість, величатися званнями, лауреатськими регаліями».

 Тетяна Конончук зазначила: «Багато запитань ставить перед людиною життя, і на багато з них відповів письменник Анатолій Дімаров у своїх мудрих, глибоко життєвих книгах. Тож черпаймо з них мудрість і пишаймося, що в нашій багатющій культурі є Анатолій Дімаров».

 

Я пишу твори для того, щоб людина взяла мою книжку,

забула про негаразди і їй трошки полегшало на душі

від того, що вона прочитала. Оце моє основне завдання.

І посміялась зі мною, і пожурилась…

Анатолій Дімаров

 

Dimarov (1)
Dimarov (2)
Dimarov (3)
Dimarov (4)
0001
0002

 З А П Р О  Ш У Є М О до Загальномiського бiблiотечно-iнформацiйного центру

переглянути з 05.05.2017 по 30.05 2017 з 10.00 поличку-ювiлярiв

«Я все життя збираю людські долі»

(95 років від дня народження А.А.Дімарова (1922–2014), українського письменника)

Наші контакти

 

Go to top