Календар подій

200 років від дня народження Миколи Івановича Костомарова (1817—1885), українського і російського історика, письменника, публіциста, критика, етнографа, фольклориста, громадсько-політичного і культурного діяча

Щира любов історика до своєї Батьківщини

може виявлятися тільки в строгій повазі до правди.

 Микола Костомаров

 Микола Костомаров належить до найвидатніших учених середини XIX ст. й до засновників першої полiтичної органiзацiї України Кирило-Мефодіївського братства, з якого почався самостійний український суспільно-політичний рух. В його особі вдало поєднувалися історик-мислитель і художник — і це забезпечило йому не тільки одне з перших місць cеред істориків, але і найбільшу популярність серед читаючої публіки.

 Він залишив після себе багатогранну спадщину: понад 300 історичних досліджень, критичних і полемічних статей. Заслуги ж цього вченого для становлення вітчизняної історичної науки взагалі неможливо переоцінити.

 Видатні діячі українського національного руху М.Драгоманов, М.Грушевський, С.Єфремов, В.Винниченко та інші неодноразово наголошували, що новітня політична історія України починається з костомарівської «Книги буття українського народу» та Кирило-Мефодіївського товариства.

 Микола Іванович Костомаров народився  4 травня 1817 р. в селі Юрасівка  Воронезької губернії. Він з'явився на світ до шлюбу місцевого поміщика Івана Костомарова із кріпачкою, українською дівчиною Тетяною Мильниковою, і за законами Росії був кріпаком власного батька. Іван Петрович Костомаров, капітан, учасник взяття Ізмаїла, 1790 р. пішов у відставку й оселився у своєму маєтку. Він належав до відомого з середини XVI ст. дворянського роду і вважався людиною дуже освіченою. Самостійно вивчив французьку, в оригіналі читав Вольтера, Дідро, інших просвітителів, але залишався жорстоким кріпосником. Уже немолодий, він відіслав Тетяну вчитися до Москви у приватний пансіон, бажаючи з нею одружитися. Обвінчалися вони у вересні 1817-го, вже маючи сина.

 Раптова смерть батька 14 липня 1828 р. поставила його родину в скрутне юридичне становище. Заради вiльної вiд кріпацтва для сина, мати Костомарова, вiдмовилася вiд спадщини чоловiка. Тому залишившись із дуже скромними статками, мати перевела Миколу з московського пансіону (де він, тільки-но почавши вчитися, за блискучі здібності отримавши прізвисько "infant miraculeux" — чудесна дитина) до пансіону у Воронежі, ближче до дому. За «витівки» він був відрахований із пансіону й перейшов до Воронезької гімназії. З усіх випускників 1833 р. тільки Микола, прагнучи вчитися, вступивши до Харківського університету на історико-філологічний факультет. Зближення з гуртком українських романтиків Харківського університету незабаром визначило його захоплення переважно фольклором і козацьким минулим України.

 Наприкінці 30-х — на початку 40-х pp. M. Костомаров вивчає слов’янські мови, починає писати українською мовою і видавати художні твори під псевдонімами «Ієремія Галка», «Іван Богучаров». Це драма «Вітка», «Українські балади», трагедія «Сава Чалий».

 По закінченні університету Костомаров пішов на військову службу, був юнкером у Кінбурнському драгунському полку в Острогозьку. Але військовим виявився ніяким. Насамперед заважав поганий зір. I Костомаров стає полковим істориком. В Острозьку з`явився задум написати «Історію Слобідської України», але здійснити його не вдалося. Тоді ж i переконався, що історію треба вивчати не лише за літописами, але за народною творчістю.

 У 1840 році М.Костомаров склав магістерські іспити і взявся до підготовки дисертації, присвяченої Берестейській унії 1596 р. Однак ця робота («Про причини і характер унії в Західній Росії») не була захищена через заборону міністерства народної освіти. Дисертація побачила світ 1841 р. як окрема книга й дуже скоро стала широковідомою.

 Друга дисертація Костомарова, підготовлена за півтора року, називалася «Про історичне значення російської народної поезії». Ідеологічних закидів тепер не було, тож вона була успішно захищена 1844 р. Костомаров одержав звання магістра й зосередився на науковій праці та педагогічній діяльності. Темою його нового дослідження стала історія Богдана Хмельницького. Бажаючи бути ближче до місць основних боїв визвольної війни, Микола Іванович вирушив учителювати на Волинь, у гімназію Рівного.

 Вже 1845 р. він переїхав до Києва, де став старшим учителем Першої гімназії і відразу ж познайомився з найавторитетнішим і найвпливовішим на той час ученим М.Максимовичем. За спогадами учня Костомарова, згодом уславленого художника, Миколи Ге, Микола Іванович незабаром став найулюбленішим учителем у гімназистів. Для них його уроки були духовним святом. Навесні 1846 р. вчена рада Київського університету обрала Костомарова викладачем російської історії, а з 1 серпня — ад'юнкт-професором. З осені він почав читати лекції, викликаючи жвавий інтерес у студентів. Костомаров заглибився в масштабну роботу з вивчення історії України.

 Яскрава фігура Миколи Костомарова, людини високоосвіченої, щирої і доброзичливої, приваблювала талановиту молодь, зокрема, Василя  Білозерського, Миколу Гулака, Пантелеймона Куліша й Опанаса Марковича. У грудні 1845 — січні 1846 р. вони створили слов'янофільське українське Кирило-Мефодіївське братство, до якого незабаром приєднався й Тарас Шевченко. Він наїжджав до Києва з Петербурга від 1843 р., а остаточно перебрався сюди навесні 1845-го.

 Основні його постулати, викладені в революційному дусі, були вміщені в програмному документі товариства «Книзі буття українського народу». М. Костомаров став автором статуту братства, інших документів, а також самої ідеї, яка полягала в боротьбі за вільний розвиток слов’янських народів. Михайло Грушевський відзначав, що весь новий український рух бере свій початок з Кирило-Мефодіївського братства.

 За доносом одного зi студентiв почалися арешти. У ніч на 30 березня 1847 року Миколу Костомарова взяли під варту і відправили до Петербургу. Вiн перебував у жахливому стані. У відчаї навіть намагався заморити себе голодом у дорозі. Відбувши рік у Петропавловській фортеці, Костомаров був засланий у Саратов. У Саратові його призначили на посаду перекладача при губернському правлінні. Тут  Костомаров знову «включився» в наукову роботу і завершив монографію про Богдана Хмельницького.

 1856 року маніфест царя Олександра II звільнив вченого від поліцейського нагляду. У 1857-му він вирушив за кордон, побував у Швеції, Німеччині, Швейцарії, Франції й Італії. У Празі зустрівся з патріархом чеського слов’янофільства Вацлавом Ганкою.

 1858 року Микола Костомаров повернувся до Петербурга і продовжив свої наукові пошуки. 1859 року вiн прийняв запрошення зайняти кафедру російської історії Петербурзького університету. Хтось із сучасників точно помітив: «Лекції Костомарова кликали на площу!». Вплив ученого на петербурзьку інтелігенцію був величезним. У пiвнiчнiй столицi він зустрівся зі старими друзями, Пантелеймоном Кулішем і Василем Білозерським. Разом вони створили й очолили петербурзьку українську «Громаду», в ідейному спектрі якої Костомаров обстоював ліберальні погляди, не поділяючи політичного радикалізму Тараса Шевченка.

 У 1861–1862 рр. петербурзькі громадівці, підтримуючи тісні зв’язки з подiбними гуртками в Україні, видавали журнал «Основа». У ньому були надруковані теоретичні праці Миколи Костомарова «Думки про федеративний початок у Древній Русі», «Дві руські народності» і «Риси народної південноруської історії».

 1863 року він одержав запрошення очолити кафедру в Київському університеті, 1864-го аналогічний виклик прийшов з Харкова, а 1869 року його знову запросили в університет святого Володимира. Але російський уряд не дозволив Костомарову відновити викладання. Костомаров цілком зосередився на дослідницькій роботі. З 1863 р. він бере активну участь у періодичному виданні томів зібрання документів з історії України та Білорусі XIV–XVII століть.

 Основними працями його життя стали «Богдан Хмельницький» (перше видання — 1857 р., третє, вже в 3 томах, — 1876 р.), «Руїна» (1879–1880), присвячена трагічним подіям, що настали після смерті Хмельницького, «Мазепа» і «Мазепинці» (1882–1884), а також фундаментальна праця «Російська історія в життєписах її найважливіших діячів» (1874–1876), де представлені критичні біографії основних героїв давньоруської, української та російської історії.

 1872 р. його було нагороджено золотою медаллю Петербурзької академії наук, а 1880 р. — орденом Станіслава І ступеня.

 Особлива сторінка в житті Костомарова — його публіцистична та полемічна діяльність. За участю М. Костомарова були створені журнали «Киевская старина» та «Вестник Европы», де кожного року публікувалися його праці з історії України. Так, 1869-1870 pp. у «Вестнику Европы» побачила світ фундаментальна монографія М. Костомарова «Останні роки Речі Посполитої», що була удостоєна премії С.-Петербурзької академії наук.

 Масштаби творчої спадщини Костомарова величезні. Вчений — автор історичних трагедій «Сава Чалий» (1838) і «Переяславська ніч» (1841). У мистецькій палітрі письменника – романтичні драми «Кремуций Корд» (1849), «Эллины Тавриды» (1883), «Украинские сцены из 1649 года» (незакін.). Костомаров відомий як прозаїк: повість «Сорок лет» (1840, переробл., доп. й видана 1902р. Л. Толстим), «Казка про дівку-семилітку» (1840; опубл. 1860), літературні казки «Торба» й «Лови» (обидві — 1843), повість із часів повстання С. Разіна «Сын» (1865), історична хроніка з часів Івана Грозного «Кудеяр» (1875), повісті «Холуй» (1878), «Черниговка» (1881) — з українського життя XVII—XVIII ст.

 Поезія Костомарова характеризується широкою проблематикою та розмаїттям жанрових форм: вірші-балади, в основу яких покладено народні вірування, легенди та історичні перекази («Стежки», «Посланець», «Мана», «Брат з сестрою», «Ластівка», «Явор, тополя й береза» та ін.); ремінісценції на історичні теми (вірші «Згадка», «Могила» та ін.), вірші-пісні романсового характеру, стилізації народної ліричної пісні («Стежки», «Поцілунок», «Рожа», «Горлиця», «Голубка», «Нічна розмова», «Вулиця», «Зозуля»), особистісно-психологічна лірика з її наріканням на життя, тугою за недосяжним щастям, молодістю («Туга», «Дівчина», «Сон», «Ой ішов козак…», «Зірка», «Зорі» та ін.

 Костомаров знав Тараса  Шевченка з 1846року. У рецензії на «Кобзар» (1860), «Воспоминании о двух малярах» (1861), книзі «Поэзия славян. Сборник лучших поэтических произведений славянских народов в переводах русских писателей» (1871) та в «Споминках про Шевченка» в празькому виданні «Кобзаря» (т. 2, 1876) оцінював творчість Т. Шевченка як всенародний скарб. У численних публіцистичних статтях вiн відстоював історичне право української мови на самобутній розвиток.

 Микола Костомаров переклав частину «Краледворського рукопису», окремі твори Дж. Байрона, В. Шекспіра (пісня Дездемони з трагедії «Отелло»), з чеської («Ягода», «Рожа») і польської («Панич і дівчина») народної поезії.

 1864 року Микола Іванович з гіркою іронією писав М. Максимовичу на Полтавщину: «Я любив усе життя Україну, її народ, її мову, її природу: за це мене слід позбавити можливості дожити і померти там».

 Особиста доля М. Костомарова була дещо подібна до Шевченкової. Незадовго до арешту молодий професор заручився з Аліною Крагельською. Арешт, ув’язнення в Петропавловську фортецю, заслання зірвали план сімейного життя. Аж у 1875 році колишня наречена з’явилася біля ліжка хворого історика. Вона запросила його на Полтавщину, під Прилуки, в свою садибу. Там, у селі Дідовцях, відбулося запізніле весілля. Відтоді Костомаров часто бував у цьому селі. Тут він писав свою останню драму «Елліни Тавріди», а також диктував дружині «Автобіографію».

 Вранці 7 квітня 1885 року Микола Іванович Костомарова помер у своїй квартирі на Васильєвському острові у Петербурзі.  Похований на так званих «Літературних містках» Волкового цвинтаря.

 Костомаров був людиною такої широти вченості, такого розуму і так любив істину, що праці його мають дуже високу наукову цінність. Його розуміння діячів та подій російської історії майже завжди або збігаються з істиною, або близькі до неї.  Микола Чернишевський

Можливо, у недалекому майбутньому дослідники покажуть усю оригінальність костомарівської історичної думки на тлі впливової школи російських істориків-"государственников", які - одні мимоволі, а інші навмисно - абсолютизували принцип державності. Костомарова ж цікавилоне утвердження держави саме по собі, а утвердження людини.  В.Скуратівський.

ПІСНЯ МОЯ

                                                                                               Ф. А. Владимирову

«Так линуть хвилі пісні з ніколи

не відкритих джерел»
(Шіллер)

Од Сосни до Сяна вона протягнулася,
До хмари карпатської вона доторкнулася, 
Чорноморською водою вмивається,
Лугами, як квітками, квітчається,
Дніпром стародавнім підперезана,
Річками, як стрічками, поубирана,
Городами-намистами пообвішана.

Гуляй, моя пісня, високо, високо,
Щоб хмарами сизий орел летючи,
     Тебе не нагнав.
Гуляй, моя пісня, широко, широко,
Щоб по степу вітер, траву котючи,
     Тебе не піймав.

Лебедем білим пливи по ріках,
Чайкою, пісне, кигич по луках,
Припотнем в лузі заворкочи,
Дрібною пташкою защебечи,
Покотиполем в степу прокотися,
По небу громом святим пронесися, 
Глибоко в землю змією зарийся,
По лісах, по горах,
По степах, по ріках,
Городах, слободах 
Травою,
Водою,
Луною далекою геть одізвися 
К ім’янитим панам,
К неімущим старцям,
К козакам-молодцям,
К чорнобровим дівкам,
У душах,
У серцях
Тугою-кручиною, пісне, заньмися!

Там, де у лісі скеля крутая,
Дніпр через скелю реве й бурхає,
Рветься і дметься, клекоче й гуде,
Й вітер пожовклії листя несе,
Де Задніпров’я, край опустілий,
Де нема хат, бовваніють могили,
Де нема гласу, виють вовки,
Де була Січа, жили козаки,
Ходив я ніччю; місяць червоний 
Сидів у хмарі й бурю нагонив,
Сп’ялись на дибки степи піщані.
Тоді із лісу, вся у тумані,
Вийшла до мене якась молодиця...
— Співай,— казала,— для всього роду, 
Співай,— казала,— для всій родини.

Співатиму, співатиму, поки гласу стане, 
Хоч і слухать не захочуть, я не перестану.

Микола Костомаров

Kostomarov (1)
Kostomarov (2)

Go to top