Календар подій

135 років від дня народження Кирила Григоровича Стеценка (1882-1922), українського композитора, хорового диригента, педагога, музично-громадського діяча, священника УАПЦ

...з великої скарбниці української

народної творчості необхідно черпати все,

що могло б зародити в чистій душі дитини

ті найвищі ідеї, втілення яких в життя

принесло б народу і батьківщині щастя...

Кирило Стеценко

 Вiн належить до плеяди видатних українських митців початку XX століття.

Кирило Стеценко - український композитор-класик, один із засновників української національної композиторської школи та  однин із фундаторів української духовної музики.

 Життєвим кредо для нього стало творення та популяризація українського музичного мистецтва на основі національних надбань та світової класики.

 Його життя обірвалося, не сягнувши навіть сорокаріччя, коли митець виходив у своїй творчості на новий потужний злет. Попри коротке життя, дароване долею, ним залишено великі скарби світської і духовної музики. Це -  понад 50 хорів, 4 кантати, близько 50 сольних та ансамблевих вокальних творів, дві дитячі опери - «Лисичка, котик і півник» та «Івасик-Телесик», музику до ряду п'єс, до поеми Шевченка «Гайдамаки», музично-драматичний етюд «Іфігенія в Тавріді», багато обробок українських народних пісень.

 Чудова музика великого композитора  уже більше століття звучить не лише в Україні, а й далеко за її межами.

 Кирило Григорович Стеценко народився 24 травня 1882 р. в Шевченковому краю - селi Квітки  Київської губернії (тепер Черкаської області), в бідній багатодітній сім'ї (одинадцять дітей) сільського маляра-самоучки. Батько Григорій Михайлович був обдарованою людиною: розписував сільські храми, малював ікони, портрети заможних замовників, умів трохи грати на скрипці і, як і його дружина Марія Іванівна, захоплювався музикою та співами. Кирило змалку виявив значні здібності як до музики, так і до малювання. З захопленням хлопець майструє собі скрипку, разом з братами і сестрами бере участь у домашніх співах, слухає у виконанні батька або матері українські народні пісні. Саме в родинному колі малий Кирило долучився до народної пісні й гуртового співу.

 З 7–8 років Кирило відвідує сільську церковнопарафіяльну школу, де дяк, з огляду на гарний голос учня, навчив його нот і узяв співати до церковного хору. Проте в сім'ї Стеценків мали надію, що Кирило успадкує фах батька. Тому в 1892 p., завдяки грошам, що їх заробила старша сестра в наймах, хлопчик вступив до відомої київської художньої школи М. Мурашка. Рідний дядько, випускник Київської духовної академії, записав його ще й до Софійської духовної школи.

 Під час навчання в Києві остаточно сформувався потяг юного Кирила не до малювання, а до музики й співу. В художній школі він був найактивнішим хористом і його великі музичні здібності помітили педагоги. У тринадцятирічному віці хлопець став не просто провідним хористом, а диригентом учнівського хору. Бурса забезпечила йому ази музичної освіти, тут він самотужки навчився грати на фортепіано й добирати на слух будь-яку почуту мелодію, що вразила й запам'яталася.

 Від 1897-го Кирило навчається в Київськiй  духовнiй академії та працює помічником регента Михайлівського монастиря. Співаючи в хорі Михайлівського Золотоверхого Монастиря, одного з найкращих у Києві, він почав і сам компонувати духовні піснеспіви. Монастир мав велику бібліотеку. Саме тут майбутній композитор знайомиться із вітчизняною хоровою класикою. Його першим твором стала хорова композиція концерту «Благословлю Господа повсякчас». В цей час йому виповнилося лише тринадцять років.

 Практичні навички роботи з хором, ознайомлення з професійною музикою й хоровою літературою, перші спроби створення власних композицій – усе це значно прискорило музичний розвиток молодого Стеценка, сприяло швидкому фаховому зростанню. В цей період з-під його пера вийшли оригінальні музичні композиції:  «Бурлака», «Вночі на могилі», «Серед степу широкого» та церковні хори «Хваліть ім’я Господнє», «Херувимська», «Милість спокою», «Слава в вишніх Богу».

 Надзвичайний вплив на світогляд і творче, емоційно-духовне становлення Стеценка справило знайомство в 1899р. з великим українським композитором-просвітителем Миколою Лисенко.  Той одразу помітив юного семінариста - Кирило вирізнявся музикальністю, мав блискучу пам'ять, абсолютний слух. Спілкування з Миколою Віталійовичем і концертні подорожі з його капелою відкрили юнакові новий світ, він відчув своє покликання до артистично-просвітницької та композиторської діяльності. В 1903 році, в дні урочистого відкриття пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві, хоровa капела Лисенка понад програму виконала  твiр «Бурлака» Кирила Стеценка. Це було високою честю для молодого митця, представленого Лисенком громадськості, серед якої були Михайло Старицький, Леся Українка, Василь Стефаник, Михайло Коцюбинський, Олена Пчілка, Володимир Самійленко, Микола Аркас, Іван Стешенко, Гнат Хоткевич... «Ось хто мене замінить після моєї смерті» - говорив Маестро друзям про Кирила.

 Заняття в хоровій капелі під керівництвом славнозвісного музичного діяча, ідеї та досвід якого він вбирав у себе, сприяла визначенню шляху в музиці – вивченню фольклору й фаховому вибору – долі народного учителя.

 І тому цілком природно, що випускник семінарії (1903) Кирило Стеценко обрав не духовний сан, а професію вчителя. Його призначили вчителем музики і співу Київської церковно-вчительської школи. У літній канікулярний період молодий педагог викладав співи на короткотермінових периферійних учительських курсах у Білій Церкві, Таращі, Лубнах.

 Народна пісня стає основою творчості композитора Стеценка. Одна за одною з'являються його  композиторські  напрацювання: обробки народних пісень «Світять зорі», «То не буйний вітер», твiр для жіночого хору «Червона калинонька», хорова поема «Рано-вранці новобранці». Крім того, він пише першу дію опери «Полонянка» та ювілейну кантату на честь Лисенка.

 Розуміючи, що семінарської музичної освіти замало, у 1904 р. Кирило Григорович почав відвідувати заняття в школі Російського музичного товариства, а згодом, після відкриття Музично-драматичної школи М.В.Лисенка, того ж року перейшов туди.

 Уже в 1906 р. К. Стеценко видав одну з перших у Наддніпрянській Україні репертуарну шкільну збірку «Луна», до якої ввійшли його власні твори, а також зі смаком дібрані дитячі пісні інших авторів та народні пісні. Цей посібник дістав позитивні відгуки демократичної преси, але одержав несхвальні оцінки синодських чиновників, оскільки містив «малоросійські пісні з творів Лисенка» і сприяв «українофільській агітації».

 До важливих у громадських ініціатив Кирила Стеценка належить його діяльність з організації хорових концертів на робітничих околицях Києва. Створений ним Народний хор, що складався переважно з робітників, став дуже популярним і дістав високу оцінку свідомої громадськості. Сам молодий керівник мчав широке визнання як диригент.

 Вагомим мистецьким здобутком Кирила Григоровича Стеценка, 1907-1909 років, стало опрацювання ним 50 «Колядок і щедрівок»  для мішаних і однорідних хорів. Це була унікальна  ідея показати пласт календарних пісень, що зберегли міфологічні образи прадавнього світу, колорит магічних ритуалів і тогочасну різдвяну обрядовість. Ця робота  надихнула   композитора Олександра Кошиця на ідею зробити «стильові» театралізовані Різдвяні концерти зi студентським хором Київського університету. Талановите їхнє втілення мало нечуваний успіх у киян, і згодом викликало опрацювання обрядової пісенності багатьма композиторами.

 Свою педагогічну діяльність Стеценко розглядав як важливу громадську справу. У нотатках до доповіді про українську пісню в народній школі він писав: «...педагогам треба виховати таких людей, які б мали тверду волю в проведенні у життя найвищих ідей – правди, краси, добра на користь рідного краю і народу нашого».

 Демократично-світське спрямування діяльності педагога викликало невдоволення в церковного начальства. За підозрою в належності до таємної організації його разом з кількома громадськими діячами заарештували (січень 1907 р.) і як «неблагонадійного учителя» заслали до російського містечка Олександр-Грушевського (тепер м. Шахти Ростовської області Російської Федерації).

 Невдовзі на один із запитів про працевлаштування Стеценку надійшла пропозиція з гімназії Бiлої Церкви, де з'явилася вакансія вчителя співу, і Кирило Григорович з радістю прийняв її. Окрім суто викладацької роботи, яку він організував таким чином, що співи стали однією з найулюбленіших гімназичних дисциплін, педагог віддавав багато енергії створенню з учнів і вчителів двох міських гімназій чоловічого та жіночого хорів і налагодженню їхньої широкої концертної діяльності. Складений ним репертуар виступів свідчив про незмінність його естетично-демократичних поглядів: він ввів до програм українські та російські народні пісні, твори М. В. Лисенка, класичні музичні твори.

 У 1909 р. Cтеценко повернувся до Києва, де протягом року викладав в учительському інституті і фельдшерській школі, а також у гімназіях. Через матеріальну скруту приватно виконував обов'язки регента в кількох закладах (у цей час на його утриманні були дружина з трьома дітьми, хворий батько і брат із сім'єю). Це величезне навантаження Кирило Григорович поєднував з просвітницькою діяльністю: виступав як музичний критик, рецензував збірки пісень і підручники. В цей час композитор тісно пов'язаний з театральним життям Києва. Вiн написав музику до ряду театральних спектаклів: «Бувальщина» (водевіль А.Велисовського), «Як ковбаса та чарка» (водевіль М.Старицького), «Сватання на Гончарівці» (п'єса Г.Квітки-Основ'яненка).

 Така надмірна завантаженість спричинила погіршення стану здоров'я Стеценка  і за порадами лікарів він переїхав (1910) до містечка Тиврів, що на Поділлі, де обіймав посаду вчителя співів духовного училища. В Тиврові написані дитячі опери «Івасик-Телесик», «Лисичка, Котик і Півник», кантати «Єднаймося», «Шевченкові», Літургія св.Іоана Златоуста, хори, романси, обробки колядок та щедрівок. Композитор пише два акти опери «Кармалюк», в центрі якої — образ українського, народного героя, кріпака-повстанця.

 Поряд з хоровими творами значне місце в спадщині Стеценка займають також романси. В них композитор наслідував кращі традиції російської та української класичної вокальної музики. Його романси переважно ліричні, вони розкривають хвилюючі почуття людини на фоні завжди живої природи. Романси написанi на слова Т. Шевченка, І. Франка, О. Олеся. Серед найвiдомших  на тексти Лесі Українки «Стояла я і слухала весну», «Дивлюсь я на яснії зорі», «Хотіла б я піснею стати» та популярний ліричний романс «Вечірня пісня».  

 В Тиврові композитор знайомиться із відомими українськими композиторами Миколою Леонтовичем та Яковом Степовим.

 Але радість творення, енергія новаторства в музично-педагогічній діяльностi супроводжувалися матеріальними нестатками, що, врешті-решт, змусило К. Г. Стеценка не лише до нового переїзду, а й до переходу в «попівство» – це давало змогу утримувати сім'ю.

 Наприкінці 1911 p.,  композитор одержує  парафію в с.Голово-Русаві (тепер у складі с. Олександрівки  Вінницької області). Про цей тяжкий у моральному відношенні період його життя відомо, що, попри всі незгоди, Ширило Григорович продовжував суспільну роботу: завідував місцевою парафіяльною школою, керував шкільним і сільським хором, збирав матеріал до «Шкільних співаників», працював над «Методикою шкільного співу», інколи писав нові твори. Протягом 1915–1916 pp. охоче читав лекції з методики співу на вчительських курсах у м. Ямполі. Ці лекції згодом було покладено в основу його «Початкового курсу нотного співу».

 Після повалення царизму 1917 К. Г. Стеценко повернувся до активної музично-суспільної роботи. У вересні  Кирило Григорович вирушив до Вінниці, де віднайшов кошти на видання своїх «Шкільних співаників» (складених ним для одноголосного, дво- і триголосного виконання), посібника для вчителів і доповіді «Українська пісня в народній школі». Але через численні труднощі світ побачила лише доповідь (1917).

 Пов'язуючи свої надії з Києвом, восени 1917р., Стеценко повертається в столицю і, за свідченням дружини, в нього починається «самий світлий період у житті». Спочатку композитор працював викладачем співів у вчительській семінарії, де свого часу розпочалася його педагогічна діяльність. Одночасно став членом кооперативного видавництва «Вернигора», де очолював музичну секцію, і на початку 1918 р. опублікував нарешті «Початковий курс навчання дітей нотного співу» і першу частину «Шкільного співаника». Поява посібників К. Г. Стеценка мала велике значення для розгортання процесу українізації школи,  оскільки саме таких навчальних книжек не вистачало вчителям для роботи на місцях. Тиражі розійшлися надзвичайно швидко. Наприкінці 1918р. були видрукувані друга і третя частини «Співаника», підручник гри на кобзі, а також перевидано значно розширений варіант збірки «Луна».

 У період Центральної Ради, працюючи в музичному відділі, Стеценко виступив з ініціативою створення в консерваторії кафедри народної музики, відкриття в десяти великих містах України музичних шкіл, заснування кобзарської школи, диригентського інституту, низки двомісячних курсів у Києві та провінції для поширення нотної грамоти й хорового співу серед учителів. За часів Гетьманату композитор домагався створення національного симфонічного оркестру, обґрунтував важливість і шляхи організації його діяльності в розгорнутій доповідній записці. Вiн виступив засновником Народного хору, двох капел, на основі яких згодом виникла капела «Думка». Мріючи про культурне піднесення народу, К. Г. Стеценко вважав доцільним організацію мережі мистецьких колективів по всій Україні.

 Педагогові належить детально розроблений проект реорганізації музичної освіти, першою вимогою якої він вважав удержавлення консерваторій, музичних шкіл, а також відкриття музичних факультетів при університетах для навчання шкільних учителів музики і співів, які б забезпечили якнайширше впровадження музичної культури. Рукописний варіант проекту зберігається у відділі рукописів НБУ України ім. В. І. Вернадського. 

 В цей період Кирило Стеценко став широко відомим не тільки як автор блискучих обробок українських народних пісень, а й як творець глибинних духовних музичних творів. Великий успіх мав перший концерт української церковної музики, який відбувся в Києві 27 березня 1919 року. Тут у виконанні хору Андріївської церкви прозвучали твори К.Стеценка, П.Козицького, М.Леонтовича.

 У 1921 р. Кирила Григоровича обрали професором класу хорового співу Музично-драматичного інституту ім. М.В.Лисенка (тепер – Київська музична академія). Проте знову матеріальна скрута й сімейні труднощі змусили його взяти собі парафію в с.Веприк поблизу Фастова на Киїщинi. Вiн  отримує парафію Святої Параскеви та проводить богослужіння українською мовою у місцевій церкві. 

 Композитора захопила також участь у культурному зростанні с.Веприк, де він зорганізував гурток і хор, які з успіхом гастролювали районами Київщини.     Кирило Григорович, як згадували жителі села, був і режисером, і суфлером, і інколи навіть актором. Його вогонь запалив вепричан.  Парафіяни називали його «світлим батюшкою».  За часів перебування на Фастівщині видатного українського композитора  Веприк став своєрідним духовно-релігійним центром кількох районів.

 Окрім того, в цей тоді ж він створив ще декілька незвичайних церковних творів високої художньої вартості. Одним із них є «Милість спокою».  Ще одним шедевром композитора була «Панахида» - пам'яті його вчителя Миколи Лисенка.  Найавторитетніший знавець цієї галузі культури Олександр Кошиць вважав духовну музику Стеценка геніальною, а найкращим твором – «Панахиду». У виконанні різних хорів «Панахида» звучала в ті роки під час відзначення декількох суспільно знаменних подій - на першій відправі по анафемованому російською церквою гетьманові Івану Мазепі, на похороні героїв Крут, над могилою вбитого Миколи Леонтовича, в перші роковини по застреленому Іванові Стешенку, в день смерті Панаса Мирного, тощо.

 Навесні 1922 року, коли в країні лютували епідемії,  Веприк також не оминув тиф. Причащаючи хворого селянина, Кирила Григоровича тяжко захворів.

 29 квітня1922 року о 14 годині перестало битися серце Кирила Григоровича Стеценка. На письмовому столі лишилися незавершеними партитури опери «Іфігенія в Тавриді» (за одноіменною драмою Л.Українки), музики до «Гайдамаків», другої редакції «Панахиди», переклад тексту Літургії св. Іоанна Золотоустого, ескізи розпочатих творів.

 Тут же, у Веприку, на цвинтарі біля церкви, згідно останньої волі покійного, Кирила Григоровича було і поховано.

 Музика Кирила Стеценка відзначається надзвичайною щирістю, поетичністю, яскравою мелодійністю. Композитор тісно пов'язав свою творчість з українським народно-пісенним мистецтвом, де він знаходив все нові й нові мелодії, музичні інтонації, на основі яких глибоко і правдиво розкривав образи своїх творів.

 Композитор Пилип Козицький написав про видатного дiяча: «Це був справжній співець народу, який зумів доторкнутися своєю творчою інтуїцією до глибини народної душі, перейнятися, злитися з нею, стати її устами».

 На батьківщині композитора К.Г. Стеценка в селі Квітки та у селі Веприк, де він похований, діють меморіальні музеї. У Вінниці, Києві та Львові його іменем названо вулиці.

Stecenko

Go to top