З перших днів національної демократичної революції відбувалося згуртування національних сил України, це і привело до виникнення загальноукраїнського громадсько-політичного центру, покликаного очолити масовий народний рух, – Української Центральної Ради.
До Центральної Ради ввійшли представники усіх всіх українських партій – Української соціал-демократичної робітничої партії (УПСР), Української народної партії (УНП), Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), Української народної партії (УНП), дрібних партій. Очолив Центральну Раду видатний український історик, активний діяч національного руху Михайло Грушевський. важливу роль в її діяльності відіграли Володимир Винниченко, Сергiй Єфремов, Симон Петлюра, Борис Мартос та інші.
Членами Центральної Ради стали відомі українські письменники, історики, юристи, інші представники інтелектуальної еліти. Діяльність Ради була зосереджена, головним чином, на вирішенні національного питання, досягнення автономії України.
Розпочавши свою діяльність із нечисленної групи відомих діячів українського національного визвольного руху, Центральна Рада з часом перетворилася на справжній керівний осередок національно-демократичної революції, своєрідний український парламент.
Центральна Рада об'єднала велику громадських об'єднань, організацій, які діяли в Україні в післяреволюційну пору. За цими об'єднаннями стояла більшість жителів в Україні. Це давало Українськiй Центральнiй Радi всі законні підстави виступати в ролі загальнонаціонального представницького органу.
В умовах національного піднесення, вiдчуваючи всенародну пiдтримку Центральна рада зробила рішучий крок.
23 червня (10 червня за старим стилем) 1917 року, в суботу, в Києві сталася історична подія - вперше від часів гетьмана Івана Мазепи Україна відновила автономію. Того дня Центральна Рада на II Всеукраїнському Військовому з'їзді ухвалила - «Універсал Української Центральної Ради до українського народу, на Україні й по-за Україною сущого», пізніше названий I Універсалом. Автором його був Володимир Винниченко, який i зачитав його на з`їздi. Бурею оплесків зустріли присутні цей історичний документ.
Після оголошення Універсалу Михайло Грушевський звернувся до 2308 делегатів із закликом енергійно підтримувати постанови Центральної Ради. Після чого просто біля будинку народного дому відбувся військовий парад.
Універсали Української Центральної Ради — державно-політичні акти, які видавала Українська Центральна Рада для широкого загалу. Всього УЦР видала 4 Універсали, які визначили етапи Української держави — від автономної до самостійної. Проголошення суверенної Української Народної Республіки викликало значний міжнародний резонанс. Її визнали в 1918 році: Румунія, Франція, Великобританія, США, Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина, Японія, Китай, Португалія, Данія, Греція, Норвегія, Ірак, Іспанія, Фінляндія, Польща, Швеція, Швейцарія та інші; у 1919 році - Угорщина, Чехословаччина, Ватикан, Голландія, Італія та iншi.
Універсал справив величезне враження на суспільство. Так, на заклик до українцiв сплачувати добровільний податок для потреб Центральної Ради біля її скарбниці вишиковувались черги людей, які бажали внести гроші. На адресу Центральної Ради надсилалися вітальні телеграми від різних політичних українських організацій. З місць сотнями надходили телеграми, в яких висловлювалася солідарність з Радою.
Голова УЦР Михайло Грушевський оцінив Універсал як «творення підстав української автономії», як важливий крок до запровадження нацiональної державності.
«Уся свідома і напівсвідома Україна за тих днів стала на коліна й молитовно, в захваті визволення, в запалі смілості, в високій піднесеній готовності до боротьби, до творчості заспівала «Ще не вмерла України,і слава, і воля»,- так характеризував реакцію населення на проголошення Універсалу Володимир Винниченко.
В Росії Універсал викликав неоднозначну реакцію. Він став поворотним етапом у стосунках Української Центральної Ради з Тимчасовим урядом. Якщо до проголошення I Універсалу УЦР послідовно підтримувала урядовий курс і розраховувала на позитивне ставлення Тимчасового уряду до ідеї української автономії, то проголошення Універсалу означало перехід в опозицію до нього.
Голова Тимчасового уряду Г. Львов звернувся безпосередньо з відозвою до «братів-українців», в якій закликав: «Не йдіть необачним шляхом роздроблення сил визволеної Росії, не відривайтеся від загальної Батьківщини, не розколюйте війська, не завдавайте нетерплячим бажанням зараз же зміцнити форми державного устрою України смертельного удару всій державі і самим собі!».
Тимчасовий уряд не наважився на розправу з Центральною Радою, a вислав повноважну делегацію для переговорiв. До Києва з метою пошуку компромісу прибули міністри Тимчасового уряду: закордонних справ – М. Терещенко, пошти й телеграфу – І. Церетелі. Трохи пізніше приїхав з фронту О. Керенський, який обіймав дві посади - військового та морського міністра, а також міністра юстиції.
Після трьох днів дебатів було знайдено компроміс, який був зафіксований у спеціальній урядовій декларації та II Універсалі Центральної Ради. За кілька днів переговорів представникам Тимчасового уряду вдалося змусити Українську Центральну Раду піти на компроміс і відмовитися від деяких положень I Універсалу. Обидві сторони згодилися піти на поступки для того, щоб отримати вкрай необхідні політичні дивіденди. Найголовнішим для Тимчасового уряду було зобов'язання Центральної Ради не проголошувати автономії України самочинно, її публічний осуд самочинних дій і визнання остаточної санкції автономії Всеросійськими Установчими зборами. Разом з тим міністри погодилися визнати Генеральний секретаріат органом крайової влади. Склад секретаріату формувався Центральною Радою, але підлягав затвердженню Тимчасовим урядом. Центральна Рада залишила за собою право розробити проект статуту вищого управління України, а також проект основних принципів земельної реформи в Україні. Тимчасовий уряд не погодився лише з українізацією війська: це порушить єдність управління армією (йшла Перша світова війна).
I як там не сталося далi: Україна фактично здобула автономію, якої не мала понад 200 років, і змусила Росію визнати цей факт. Перший крок до проголошення державної незалежності було зроблено.