Календар подій

120 років від дня народженнями Мирослава Ірчана (Андрія Дмитровича Баб’юка) (1897—1937), українського прозаїка, поета, драматурга, перекладача, літературознавця, журналіста

Всі мої твори — це життєві факти.

Мирослав Ірчан

 В 20-х і на початку 30-х років минулого століття його твори користувались неабиякою популярністю серед читачів як в Україні, так і за кордоном – насамперед, у Канаді, де деякий жив письменник. Вiн залишив значну й різноманітну творчу спадщину. Це i повісті й новели, нариси й вірші, хронікальні літописи і п’єси, історичні розвідки й переклади. Серед не завершених творчих задумів є й великі соціальні романи з життя робітників Америки та Аргентини.

 Мирослав Ірчан – дивовижна та одночасно трагічна постать  в українській культурі й літературі. Вiн був один із тих, хто мріяв, вірив, творив на благо майбутнього щастя й добробуту України – і загинув без жодної вини. Вiн поповнив собою когорту українського Розстріляного Відродження зовсім не через ідеологічні переконання чи власний бунтівний характер, а тому, що судилося письменнику жити в умовах тоталітарної системи й сталінських репресій.  яскравий період літературної творчості якого припав на 1918–1933 роки.

 Андрій Дмитровича Баб'юк (справжнє ім'я Мирослава Ірчана) народився 14 липня 1897 року в селі П’ядики Коломийського повіту (нині  Івано-Франківської області) на Прикарпатті в бідній селянській родині. Здібному хлопчикові не було ще й п’яти літ, як батько навчив його читати. Вже в семирічному вiцi Андрійко взявся творити співанки про емігрантську недолю на кшталт популярних у селі коломийок, а також складав короткі, але трагічні за змістом вірші. З дев`яти років вiн пробує писати власні драматичні твори, які при допомозі друзів показував  у сільських клунях чи стодолах уже для дорослих глядачів.

 Майбутнiй письменник закінчує сільську школу, потім 6 класів Коломийської гімназії, а 1914 року — вчительську семінарію у Львові. Враження дитинства, гімназійних років у Коломиї та Львові так чи інакше відбилися в автобіографічних за­писках «Трагедія Першого травня» (1918) та «В бур’янах» (1924).

 Ледь закінчивши Львівську учительську семінарію, майбутній письменник 1914 року записався до Українського легіону австрійської армії й у складі першого полку українських січових стрільців воює на фронтах Першої світової війни, одночасно редагує газету «Стрілець». Тоді ж народився Мирослав Ірчан - літературний псевдонiм молодого журналіста і поета. (Взагалi дослідники творчостi нарахували понад 40 псевдонімів та криптонімів письменника).

 У літературознавстві є кілька версій про виникнення псевдоніму Мирослава Ірчана, але найбільш ймовірною є версiя Р.Заклинського. Iм`я Мирослав – від імені Січинського, колишнього студента Львівського університету, що стріляв у представника найвищої австрійської влади в Галичині – графа Потоцького. Щодо другої половини псевдоніму – Ірчан, то Р.Заклинський пояснює, що походить від імені дівчини Ірини, дочки покутського священика, яку дуже дуже любив Андрій Баб’юк.

 Літературна обдарованість проявилася у М. Ірчана ду­же рано. Перші юнацькі спроби склали його збірку «Сміх Нірвани» (1918), яка вийшла у Львові 1918 року, підписана справжнім прізвищем автора, й викликала захоплення читаючої публіки.  В основі більшості творів — воєнні вра­ження автора. Болючим песимізмом пройняті картини ро­зорення сіл, образи голодних дітей, доведених до божевіл­ля матерів. Молодий Максим Рильський заува­жити, що Ірчан  пише «з такою афектацією, з таким накопичуванням різного «символічного» страхіття, що просто страх бере […] за автора».

 На жаль, доля військового корпусу українських січових стрільців виявилася  трагічною. Молоді захисники України гинули через недолугу політику військових штабів Австро-Угорщини, погане озброєння й спорядження, тяжкі інфекційні хвороби. Січові стрільці 1918 року рушили на Херсонщину і Запоріжжя, де у Мирослава Ірчана народилась ідея його другої книги - наступного, 1919 року в Кам'янці-Подільському в бібліотеці «Стрільця» він видав свої враження очевидця «Махно і махновці: Вражіння очевидця». Цей вартісний нарис на думку літературознавцiв, «…як правдивий документ історії повинен допомогти значній частині читачів зняти усталений хибний стереотип, що склався щодо Махна та його війська».

 У лютому 1920 року  Ірчан із 1-ю Галицькою бригадою переходить на бік Червоної армії та вступає до лав Комунiстичної партiї (бiльшовикiв). До кінця війни вiн був на фронті як голова редакційної колегії і комісар агітпоїзда, редагував газету для галицького селянства «Більшовик».

 Взимку 1921 року червоноармійським театром в Умані було поставлено Ірчанову п’єсу «Бунтар». Мирослав Ірчан — не просто один із зачинателів пожовтневої української драматургії, він був драматургом, що тему революції зробив головною у своїй творчості. Він прагнув створити революційний репертуар для робітничих драматичних гуртків. Його п’єси, по суті, ставали документальним вiдображенням свого часу.

 Весною 1921 року митець переїхав до Києва і протягом 1921–1922 років працював лектором у школі червоних старшин, друкувався в часописі «Галицький комуніст», на сторінках якого були надрукованi уривки з п’єси «Бунтар», нариси й фейлетони. У журналі київських українських футуристів «Семафор у майбутнє», у 1922 році, надруковані новели Мирослава Ірчана «На півдорозі», «Просо», «Бій».

 Далі Ірчан знову робить дивовижний крок. Коли багато хто з українців, повіривши закликам більшовиків про українізацію, повернулися з еміграції в Радянську Україну, він подався на Захід. Протягом 1922-1923 років жив у Празі, навчався в Карловому університеті. Тут була написана його перша критична стаття, присвячена українському письменнику Григорію Косинці, і була опублікована в двох номерах львівської газети «Земля і воля». Ще одну, з багатьох своїх статей, і останню з Праги, написав митець  під назвою «Павло Тичина» (1923), підписавши її псевдонімом «З. Зубрей». Мирослав Ірчан окрім суто художнього обдаровання володів ще й хистом критика-літературознавця. З-під його пера прийшла до читачів значна кількість портретів, нарисів, есеїв, рецензій. Кілька разів звертався він до творчості Григорія Косинки.

 У 1923  вiн виїхав до Канади, де був секретарем Заокеанської філії Спілки пролетарських письменників «Гарт». На початку 1924 Ірчан стає редактором журналу «Робітниця», з якими співпрацював з 1922 року.  Особливу увагу вiн звернув на те, щоб ознайомити читачок журналу з творами Лесі Українки, Марка Вовчка, Ольги Кобилянської. Також вiн багато сил доклав до популяризації творчості Василя Стефаника. З березня 1927 року Ірчан - редактор журналу «Світ молоді». В ньому було надруковано статті про  поетичну творчість Тараса Шевченка, поему «Така його доля» та кілька ілюстрацій і портрет Кобзаря. П’ять років перебування за океаном принесли  Ірчану славу прогресивного журналіста.

 Творчий доробок письменника побачив світ у Канаді та США у вигляді 8 книжок. У Вінніпезі виходять друком такі його твори: «Безробітні» (1923), драма «Дванадцять» (1923), «Їх біль» (1923), «Нежданий гість» (1923), драма «Родина щіткарів» (інша назва – «Гази») (1923), «Карпатська ніч» (1924), «Підземна Галичина» (1926), «Радій» (інша назва – «Отрута») (1927). Друкує свої художні тексти Мирослав Ірчан і в Нью-Йорку: «Трагедія Першого травня» (1923), «Фільми революції» (1923). В Торонто в 1925 році, друкувалися Ірчанові спогади з громадської війни під назвою «В бур'янах».

 Сюжети більшості драм український митець брав з реальних подій, чого й сам не втаював.

 Драму «Дванадцять» було вперше поставлено у Вінніпегу. В ос­нову сюжету покладено реальні події — революційні вис­тупи на Галичині в 1922 роцi. Автор зберіг прізвища героїв, бо не хотів погрішити проти реальності, а з іншого боку — перевантажив твір публіцистичними відступами, пафос­ними монологами. Сцени нічних походів, сутичок з жандар­мами виписані здебільшого поверхово, без заглиблення в психологію персонажів. За законами агітки зроблена й фінальна сцена загибелі героїв з «Інтернаціоналом» на ус­тах.

 П’єса «Родина щіткарів», принесла драматургові широке визнання: ставилась в Німеччині, Франції, Чехословаччині, Аргентині і була перекладена на дванадцять мов. Ще в роки Першої Світової війни з невеличкої замітки, вміщеної в одній із німецьких газет, М. Ірчан довідався про жахливу долю бідної родини щіткарів, в якій батько, мати і дочка були сліпі, а під час  війни осліп від отруйних газів і єдиний син. Художньо переосмислена драматургом у п’єсі «Родина щіткарів», ця історія набула винятково великого соціально-політичного звучання. Провідною ідеєю є думка про те, що люди за всяку  ціну повинні убезпечити себе від нової світової війни. П’єса справила величезне враження на сучасників. Про  неї заговорила навіть англійська преса, вказуючи, що це виключно «небезпечний твір».

 Однією з найцікавіших повістей письменника «Карпатська ніч», вперше видана у Вінніпезі у 1924 році, а пізніше, в 1928 – у київському видавництві «Сяйво», навіть сьогодні зробила би честь не одному письменникові, якби виявилася його власним творчим доробком. Історія життя Матвія Шавали, котрий стратив сили в далекій Америці, а вдома застав зруйновану родину і змушений покірно чекати смерті в окопах імпе­ріалістичної війни, подана як сповідь героя. Письменник наголошує на безглуздості цього потворного світу, де оту­пілі від страждань і принижень люди, що різняться лише кольором шинелей, вбивають один одного.

 На думку лiтературознавцiв, новела «Княжна» Мирослава Ірчана за рівнем художності не слабша від загальновідомого твору «Я (Романтика)» Миколи Хвильового.

 Впродовж чи не всієї своєї творчості М. Ірчан звертався до типу шукаючого, бунтівливого, спраглого правди героя. Непокірним правдошукачем зображено старого українсь­кого селянина в оповіданні «Апостоли» (1927). У доробку письменника слід виділити оповідання «Смерть Асуара» (1927), «Біла мавпа» (1926), «Забута матір» (1925) та іншi.

 З другої половини 20-х років  твори Ірчана, а особливо драматичні, почали виходити друком в Україні і своїм прокомуністичним змістом за короткий час набули великого розголосу. Його драми ставили професійні й аматорські театри України, їх перекладали мовами народів СРСР.

 Набувши популярностi в Канаді й в Україні, Мирослав Ірчан почав думати про повернення в Україну. Найбільш передбачливі й обережні Ірчанові колеги радили письменникові  відмовитися від виїзду, але ж вiн був надто впевнений у своїй ідеологічній непогрішності й таки повернувся на батьківщину.

 Улітку 1929 (за іншими даними 1932) року Мирослав Ірчан оселився у Харкові та очолив літературну організацію «Західна Україна». Вiн увесь свій час віддає творчій праці, стараючись у нових творах якнайбільше подобатися владi. Але у нього був час пожаліти про своє повернення до УСРР. Вже наступного року після повернення, після самогубства Миколи Хвильового, чекісти розкрутили маховик репресій. Ірчана і його групу нещадно шматували офіційні комуністичні критики. Відчувши цькування влади за свою нібито недостатньо проявлену любов до комуністичної партії, письменник пробував визнати неіснуючі помилки. Вiн правив свої твори з кращого варіанту на гірший, виставляючи напоказ свою відданість радянській владі й змальовуючи оскаженілу класову боротьбу.

 Митець продовжував брати активну участь у громадському й літературному житті країни. Написав 5 п'єс, колоритні повісті та велику кількість оповідань. Юрій Смолич завжди виступав першим рецензентом Ірчанових драм тоді, коли письменник був ще в Канаді, і пізніше, коли вже жив в УСРР. 1932 р. драма-ревю «Плацдарм» було поставлено Лесем Курбасом на сцені харківського «Березоля» з участю блискучих акторів А.  Бучми, Н. Ужвій, М. Крушельницького, В. Чистякової. Свою невгамовну пристрасть до театру Ірчан виявив не тільки тим, що  писав для сцени, а й безпосередньою театральною діяльністю та перекладами. Вiн переклав з російської мови — «Терновий кущ» Д. Айзмана, з німецької — «Бартель Траузер» («Зрадник») Лянгмана, інсценізував «Натри» Е. Сінклера, повість англійського ппсьменника-шахтаря Дж. Велша «Підземний світ».

 Прозові твори й поезії Ірчана друкувалися в різних журналах і альманахах: «Всесвіт», «Західна Україна», «Зоря», «Нова громада», «Семафор у майбутнє», «Червоний шлях».

 Український письменник і публіцист Тома Кобзей, у «Спогадах п’ятдесятиліття мойого життя» згадував про зустріч з письменником у тi часи. Вiн написав, що для Ірчана радянська влада була ідеалом справедливості, національної рівності народів і вільного розвитку національних культур, тому побачивши страшні реалії, письменник змінився навіть на обличчі.

 28 грудня 1933 року Мирослава Ірчана прямо в приміщенні ЦК КП(б)У  після тривалої розмови із Павлом Постишевим заарештували за приналежність до націоналістичної української контрреволюційної організації. 28 березня 1934 року судова «трійка» і Колегія ГПУ засудили письменника на 10 років концтаборів. Його віправили на Соловки. Тут разом із Лесем Курбасом він працював над виставами «Весілля Кречинського О.Сухово-Кобиліна, «Аристократи» М.Погодіна, «Інтервенція» Л.Славіна, «Учень диявола» Б.Шоу у таборовому театрі, який міг дати фору багатьом професійним театрам на волі.

 Пізніше, аж улітку 1934 року, на першому з’їзді Спілки письменників України один з тодішніх комунiстичних секретарів обвинуватив його разом з іншими українськими письменниками (М.Яловим О.Вишнею, О.Досвітнім) як «контрреволюційних дворушників».

 Через три з половиною роки після першого вироку,  9 жовтня 1937 року, судова «трійка» УНКВС Ленінградської області переглянула справу Мирослава Ірчана й цього разу засудила його до розстрілу.

 3 листопада 1937 року, разом із Л.Курбасом, В.Поліщуком, М.Яловим, П.Філіповичем, В. Підмогильним та багатьма іншими в’язнями Соловків, серед яких вихідців із України було чи не найбільше, на честь 20-ї річниці Жовтневої революції, його було розстріляно.  Трагедія українського  письменства, викошеного в часи Розстріляного Відродження, – величезна. Якщо у 1930 році налічувалося 259 українських митців, то після 1938 їх залишилося тільки 36.

 Твори Мирослава Ірчана було заборонено видавати, а вже видрукувані вилучено з бібліотек.

 З квітня 1956 р. військовий трибунал Київського військового округу переглянув справу письменника. Позитивні характеристики Мирославу Ірчану дали письменники А.Головко, Л.Дмитерко, М.Марфієвич, Д. Бедзик, М.Рильський, А.Шмигельський. На основі цього попередні вироки були відмінені і справа припинена за відсутністю складу злочину.

 Мирослав Ірчан реабілітований посмертно 3 квітня 1956 року.

 Лiтературознавець Вiталiй Дончик писав «…після В. Стефани­ка в українській літературі, мабуть, ніхто так не передав моторошну правду болів і страждань, що їх зазнає проста людина в несправедливому суспільстві, як це зробив М. Ірчан, ніхто не володів такою вразливістю до фізичного і морального бідування людини праці».

 Письменник та лiтературознавець Олекса Гай-Головко пiдсумовував: «Мирослав Ірчан… мав великі потенційні можливості стати в ряди з найвидатнішими англомовними канадськими й американськими письменниками й у ділянці мистецької літератури піднести на певну височінь українське ім’я в Новому Світі… І цього, безперечно, він би домігся, якби належав собі, власним ідеям і переконанням, своїм думкам, а особливо – сумлінню, як це характерно для видатних письменників. Але Ірчан у розквіті своїх творчих сил пішов іншою дорогою… Становище партійного письменника довело його до духовної і творчої катастрофи, а пізніше він за свою жахливу помилку поплатився головою від рук тих, що знеособили його й забрали в нього найцінніші властивості з арсеналу не тільки письменницької, але й людської гідності».

 В Україні на честь письменника відкрито два пам'ятника - у рідному селі П'ядики та в Коломиї. Також на  його батькiвщинi працює літературний музей імені Мирослава Ірчана.

 Iз твору Мирослава Iрчана «Спіть, хлопці, спіть... (замість посмертної згадки Українським Січовим Стрільцям, що полягли в минулому році)» (1919).

«Могили Ваші розсіяні по всій широкій Україні.

Це здорове зерно, з якого виросте наша свята воля.

І прийде час, що посуне тисячами на Ваші могилки вільний народ

 і цілуватиме землю, що прикрила Вас, і сльозами буде зрошувати її... І дітям маленьким будуть Ваші могилки найвищою наукою. Виростуть вони на таких борців, як Ви. І як треба буде,

віддадуть своє життя за рідний край-Україну, як Ви...».

Go to top