Календар подій

День українського козацтва

Душу й тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Павло Чубинський

 14 жовтня – День українського козацтва вiдзначається в Українi.

 День українського козацтва відзначається згідно з Указом Президента України від 07.08.1999 № 966/99 в день свята Покрови Пречистої Богородиці . Президент України, враховуючи історичне значення й заслуги козацтва в утвердженні української державності та його вагомий внесок у сучасний процес державотворення, визначив цю дату своїм указом.

 Українське козацтво – феноменальне явище світової історії, яке не має аналогів у інших народів. У минулому Україну називали «козацька земля», «козацька нація». Козаки дивували, та захоплювали, надихали митців на створення своїх шедеврів, берегли рідну культуру та звичаї. Згадки про козаків зустрічаються й в зарубіжних джерелах. Козаки були не просто вояками, адже поряд з їхньою силою, мужністю, розумом, хитрістю повсякчас зустрічається елементи загадковості та містики.

 Походження самого терміну «козак» оповите різноманітними теоріями. Так згідно переконань деяких польських вчених, поняття козак пішло від імені відомого ватажка Козака, який майстерно боровся з татарськими завойовниками. Ще одна теорія походження цього поняття, базується на слові «коза», адже козаки були хитрими й могли проникнути будь-куди. В перекладі з турецької «козак» означає «розбійник, волоцюга», тому саме таке прізвисько турки давали українським воїнам. Очевидно саме воно й прижилося, та з часом втратило своє негативне значення. Бо козак в Україні став синонімом лицарської доблесті й благородства.

 Перші згадки про козацтво датуються ХIIІ ст., проте як нова соціальна верства суспільної ієрархії воно формується водночас зі шляхтою протягом XV-XVI ст. Фактично майже до кінця XVI ст. термін «козацтво» фіксував не соціальний статус, а спосіб життя, рід занять.

 Запорізьку Січ по праву вважають першими політичним формуванням на території нашої країни. Січ мала всі ознаки республіки, була повністю незалежна й більшість європейських країн намагалися встановити з нею дипломатичні зв’язки.  

 У Запорізької Січі була своя територія, що називалася Кіш. По полю розкидані курені, що нагадують окремі держави. Керували ними виборні кошові отамани, які обиралися Більшою радою «зі своїх же запорізьких козаків». Усі важливі питання вирішували разом на загальних зборах.

 Одного загального прапора в козаків не існувало, кожна сотня чи полк мали свої власні стяги, однак починаючи з XVII століття з’являються згадки про головний прапор Запорізької Січі. На цьому стязі було зображено Архангела Михаїла на червоному фоні з одного боку, а з іншого білий хрест, золотаве сонце, півмісяць та зорі. А своєрідним символом-гербом став образ козака з мушкетом.

 На козацьких прапорах доволі часто зображували шестикутну зірку. Згідно давніх переконань та вірувань, це був знак гармонії, який міг символізувати окремий рід чи бути символом магії.

 Кожен християнин чоловічої статі, незалежно від свого соціального стану, міг приєднатися до козацького братства. Міг він і при бажанні покинути його. Але, щоб козака прийняли на Січ, він повинен був: знати українську мову, мати православну віру, вміти володіти зброєю, бути неодруженим, дотримуватись традицій товариства та клятви вірності йому. Сімейні козаки могли мати своє господарство та сім’ю і проживати за межами Січі.

 Закони та правила на Січі були суворими та інколи жорстокими. Так за крадіжку чи вбивство побратима, винуватець не те що повинен буде розплачувався своїм життям, а робилося це в доволі жорстокій формы: його могли бити кийками чи навіть поховати живцем в домовині разом з небіжчиком. Можливо це було зовсім не гуманно, але дисципліна в козаків була відмінна.

 Надзвичайним явищем в козацькому світі були особливі хлопці та чоловіки, так звані характерники. За переконаннями своїх сучасників походили вони від древніх, ще язичницьких, волхвів, які вміли пророкувати майбутнє та володіли таємними знаннями. Про козаків-характерників згадують наступне, «їх ні вода, ні вогонь, ні шабля, ні звичайна, не срібна, куля не брала», що вони «могли плавати на човнах по підлозі, відкривати замки без ключів, переходити водойми по циновках з лози чи сукняній повсті, бачити навкруг себе за кілька верст, брати в руку розпечені ядра та залізо, влазити та вилазити з міцно зшитих чи зав’язаних мішків, перетворювати вершників на птахів, людей у кущі, а самі могли «перекидатися» на котів, залазити в відро та плисти в ньому під водою тисячі верств»…

 Козаки не лише користувалися своїми власними знаннями, вони збагачували та запозичували свої вміння досягненнями й інших народів. Так існують згадки що на Запорізькій Січі жилий іноземні гості та представники близько 20 національностей. Окрім гостей, козаки їх старшина та гетьмани доволі багато подорожували, знайомлячись з культурою, науковими здобутками та звичаями інших націй, тим самим збагачуючи свою.

 Одним з невiд`ємних атрибутiв козака була його зачiска та вуса, на думку бiльшостi дослiдникiв, запорожцi успадкували цю традицiю вiд своїх предкiв язичникiв. Iснує легенда, що козаки вважали себе надто грiшними щоби попасти до раю, а отже може Господь змилується над ними й витягне з пекла за чуба. Козаки вважали, що як загинуть на вiйнi, їх янгол в небо понесе за чуприну. Цiкаво, що така легенда та зачіска притаманна не лише українським козакам. В давнi часи оселедцiв вистригали й єгипетським фараонам, й iндiанцям з далеких племен, й татарам, персам, японським самураям та багатьом iншим представникам чоловiчої статi, про що можна зустріти згадки в різних казках та легендах. Практично для всiх народiв, де використовувалася зачіска «оселедець», вона символізувала «промiнь сонця». Головною вiдмiннiстю мiж козацьким оселедцем та подiбними зачісками iнших народiв,  було його місце положення. Так запорожцi вистригали чуб на лоб, в той час як iншi робили його на потилицi чи по центру голови.                                           

 У запорожців був цікавий звичай, тримати курені завжди відкритими, так мандрівник чи перехожий міг зайти туди, відпочити, поїсти, погостювати та рушити далі в дорогу, навіть якщо господаря не було вдома. Однак, на противагу цій гостинності, існувало суворе правило, виносити з куреня нічого не можна, в інакшому випадку суворе покарання. Також якщо хтось знаходив якусь річ на Січі, її прив’язували до високої палиці чи стовпа і якщо за 3 дні власник не знаходився, ця річ переходила у власність того хто її знайшов.

 Повернувшись з походу, козаки ділили здобич. Потім починали гуляти. У пияцтві та гулянні вони старалися перевершити один одного. Але вживати спиртне під час військових походів було заборонено. За пияцтво, як і за зраду, передбачалася смертна кара. У жодній армії світу не було таких вимог.

 Унікальність нашої історії і нашого народу полягає в тому, що у козацтві виявився творчий та волелюбний дух наших предків. Про них написано багато наукових книжок, цікавих романів, знято фільмів. Про  козацький рід  говориться в урочистій пісні нашої держави — гімні України. А про малого хлопця і дорослого парубка, що вміє відстояти свою честь та захистити слабшого, старого, жінку, у нас кажуть: справжній козак. І у це слово вкладають розуміння найбільших чеснот українського  народу.

Тарас Шевченко

Іван Підкова

І
Було колись — в Україні
Ревіли гармати;
Було колись — запорожці
Вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю;
Минулося — осталися
Могили на полі.
Високії ті могили,
Де лягло спочити
Козацькеє біле тіло,
В китайку повите.
Високії ті могили
Чорніють, як гори,
Та про волю нишком в полі
З вітрами говорять.
Свідок слави дідівщини
З вітром розмовляє,
А внук косу несе в росу,
За ними співає.

Було колись — в Україні
Лихо танцювало,
Журба в шинку мед-горілку
Поставцем кружала.
Було колись добре жити
На тій Україні...
А згадаймо! може, серце
Хоч трохи спочине.

II
Чорна хмара з-за Лиману
Небо, сонце криє,
Синє море звірюкою
То стогне, то виє,
Дніпра гирло затопило.
"А нуте, хлоп'ята,
На байдаки! Море грає —
Ходім погуляти!"

Висипали запорожці —
Лиман човни вкрили.
"Грай же, море!" — заспівали,
Запінились хвилі.
Кругом хвилі, як ті гори:
Ні землі, ні неба.
Серце мліє, а козакам
Того тілько й треба.
Пливуть собі та співають;
Рибалка літає...
А попереду отаман
Веде, куди знає.
Походжає вздовж байдака,
Гасне люлька в роті;
Поглядає сюди-туди —
Де-де буть роботі?
Закрутивши чорні уси,
За ухо чуприну,
Підняв шапку — човни стали.
"Нехай ворог гине!
Не в Синопу, отамани,
Панове-молодці,
А у Царград, до султана,
Поїдемо в гості!"
"Добре, батьку отамане!" —
Кругом заревіло.
"Спасибі вам!" —
Надів шапку.
Знову закипіло
Синє море; вздовж байдака
Знову походжає
Пан-отаман та на хвилю
Мовчки поглядає.

[1839, С.-Петербург]

Наші контакти

 

Go to top