Володимир Омелянович Забаштанський — український поет, перекладач, лауреат Шевченківської премії (1986).
Народився 5 жовтня 1940 року в селі (тепер селище міського типу) Браїлів Жмеринського району Вінницької області в робітничій сім'ї. Закінчив сім класів школи і вступив до ремісничого училища в місті Макіївка Донецької області. Після закінчення училища в 1957 році працював на будівництві, кочегаром в котельній цукрового заводу.
В 1958 році стався нещасний випадок, внаслідок якого В. О. Забаштанський втратив зір і руки. Після дворічного лікування в Київському інституті травматології і ортопедії закінчив вечірню школу робітничої молоді, здобувши повну середню освіту. В 1969 році з відзнакою закінчив філологічний факультет Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка.
Перша збірка віршів «Наказ каменярів» з’явилася друком 1967 року. З 1968 по 1993 роки очолював Республіканську школу-студію «Кобза» при видавництві «Молодь». Перекладав з російської, білоруської, туркменської, осетинської та інших мов.
За життя вийшло 12 основних збірок поета і безліч публікацій у пресі. З'являлися одна за одною книжки справжнього поета: «Віра в людину», «Крицею рядка», «Грані краплі», «Вага слова», «Запах далини», «Жага життя», «Мужністю завдячую тобі»... Тема тяжкої долі українців стала визначальною для нього.
В 1986 році за збірку поезій «Запах далини» удостоєний Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка. Лауреат премій ім. Миколи Островського (1974), Євгена Гуцала (2000), Володимира Свідзінського (2001).
Помер 2 грудня 2001 року. Похований в Києві на Лісовому кладовищі.
19 жовтня 2008 року був відкритий Літературно-меморіальний музей В. О. Забаштанського у Браїлові у стінах браїлівської школи його імені. 30 травня 2014 року у Вінниці з'явилася вулиця Забаштанського, у 2017 році рішенням сесії Браїлівської селищної ради було започатковано премію імені Володимира Забаштанського. 5 жовтня 2017 року на подвір'ї Браїлівської школи було споруджено та урочисто відкрито пам'ятник Володимиру Забаштанському.
Треба хліба людині й металу,
Треба музики і п’єдесталу,
Та, мабуть, над усе до загину
Треба віри людині в людину.
Що людина без віри в людину:
В сивий смуток і радість дитинну,
В людські очі, думки і дороги
Без найменшої перестороги.
Люди можуть за віру картати,
Можуть навіть на горло скарати,
Відібрать в тебе волю єдину,
А ти все-таки вір у людину.
З тої віри, як дуб з жолудини,
Віра в себе гілкує щоднини,
Віра в матір, у друга й дружину
Тужавіє із віри в людину.
Вона корінь отой, що до скону
Живить соками стовбур і крону.
Коли ж дерево в корінь підтяти,
Жить не буде, хоч буде стояти.
Стрінеш душу, блукаючу всюди,
Котрій віри не ймуть більше люди.
Ти повір в її долю полинну
І тим самим врятуєш людину.
Пронеси крізь роки і негоду
В серці віру нескорену й горду
Віра в рідну твою Батьківщину
Починається з віри в людину.
("Віра в людину").