Календар подій

80 років від дня народження Ірини (Іраїди) Володимирівни Жиленко (1941–2013), української поетеси, дитячої письменниці, журналістки

Ukrinform Ірина (Іраїда) Володимирівна Жиленко— українська поетеса, дитяча письменниця, журналістка та мемуаристка.

 Ірина (Іраїда) Жиленко народилася  28 квітня 1941 року в Києві. Дитинство її пройшло на Черкащині. Після війни сім'я повернулася до Києва. Дитячі роки  припали на воєнний і післявоєнний час, коли довелося і вчити­ся, і працювати одночасно. Середня школа, вечірнє відділення філології Київського державного університету імені Тараса Шевченка, робота вихователькою в дитячому садку,а  далі — в редакціях газет «Молодь України», «Літературна Україна», журналу «Ранок». Саме на сторінках цих видань і почали з'являтися її перші (зокрема, й поетичні — з 1958 р.) літературні твори.

 Перший вірш написала у восьмирічному віці.

 Свій творчий шлях Ірина Жиленко розпочала в період «шістдесятництва», коли свіжий ковток свободи дав змогу розкритися багатьом творчим особистостям.  1964 р. вийшли друком одразу дві книжки І. Жиленко — «Достигають колосочки» (для дітей) та нариси «Буковинські балади». А вже наступного року з'явилась «доросла» поетична збірка «Соло на сольфі», яка викликала чимало полярних суджень у критиці та спричинила тривалу дискусію у пресі.

 І. Жиленко належить до поетів, які пишуть про сучасне життя, тому провідними темами її творчості стали: життя сучасного міста та міської родини, пошуки щастя та естетичної гармонії в праці, любові, материнстві.

 Вже у вірші «Радість», яким відкривається дебютна збірка поетеси, вона висловила свій «девіз до старості» — любити землю, любити людей, любити працю, і ранкові гомони, і в ім'я всього сущого на землі творити свою «оду радості», «оду весні». Вона від книжки до книжки поглиблює  тему «святої буденності», з  музичною виразністю витворює казково-прекрасний, освячений любов'ю світ.

 Тематичну спрямованість другої збірки І. Жиленко «Автопортрет у червоному» (1971 р.) також зумовлюють її улюблені мотиви — любов, щастя материнства, радість творчої праці.

 У збірці «Вікно у сад» (1978 р.) зрілішим став погляд поетеси на життя, але залишилися та ж щирість, відвертість голосу і прозірливість серця.

 Поетичні збірки, а їх у Ірини Жиленко близько 20, серед яких: «Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна», «Дім під каштаном» (обидві — 1981 р.), «Ярмарок чудес» (1982 р.), «Збулося літо. Вибране» (1983 р.), «Останній вуличний шарманщик» (1985 р.), «Дівчинка на кулі» (1987 р.), «Вечірка у старій винарні» (1994 р.) сповнені то невтримно радісними, то елегійними мотивами, де гармонійно переплітаються біографічне із загальнолюдським, величне із буденним.

 Писати для дітей, вважає письменниця, — велика честь, бо для неї дитина — це чудо, а дитинство — святкова казка.

 З-під пера І. Жиленко вийшло п'ять збірок для дітей: «Достигають колосочки» (1964 р.), «Вуличка мого дитинства» (1978 р.), «Двічі по два — дорівнює кульбабці» (1983 р.), «Казки буфетного гнома» (1985 р.), «Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилятися номером» (1986 р.). Це мудрі й світлі поезії, в яких багато вигадки, світла, тут твориться весела, грайлива казка, що вчить добру, людяності, поетичному світосприйняттю.

 Поезії І. Жиленко не просто оповідають про фантастичний світ дитячих мрій, пригод, спогадів. Дивні образи поетеси, відтворені з любов'ю на папері, несуть важливі життєві істини. Так, Жар-птиця є символом щастя, в яке необхідно вірити, що б не сталося, хто б не заважав. Буфетний гном ніби оберігає наше дитинство від втручання в нього проблем, життєвих негараздів, буденщини й сірості, що часто переповнює доросле життя. Він завжди чекає на нас у буфеті, готовий у будь-який момент нагадати, що дива нікуди не поділися, що казка завжди поряд — слід тільки про неї пам'ятати й іноді зазирати в закутки своєї душі, аби віднайти й пробудити її. Підкова обов'язково коли-небудь зробить свою справу й подарує щастя, адже ті, хто вірять у нього, завжди багато докладають для цього зусиль і завжди отримують результат.

 Ірину Жиленко вважають найбагатшою на кольори поетесою. Навіть підрахова­но, що в її збірках (за винятком вибраного, де вміщені вірші з інших збі­рок) назви кольорів вжито 1059 разів. А ще поетеса дуже любить рослини, особливо квіти, і щедро описує їх у своїх віршах. На честь фіалок (своїх улю­блених квітів) вона навіть створила літературний жанр — «фіалки-вірші».

 Ірина Жиленко дарує читачам свято зустрічі їх справжньою поезією. А її не може бути без яскравої образності, польоту фантазії, вміння поєднати найтонший ліризм із іронією і гротеском.

 Ірина Жиленко — дитя війни. Вона залишилась сиротою ще в зовсім маленькому віці й знайшла підтримку в іншій родині. Тому, мабуть, вірила вона в людське добро, у чудеса, в казкове перетворення світу. Світогляд поетеси надзвичайно оптимістичний. Навіть свої мемуари вона назвала «Homo feriens» — «людина святкуюча». Незважаючи на політичні перешкоди для національного розвитку, на тяжкі втрати з кола друзів — письменників- шістдесятиків, Ірина Жиленко йшла  пожиттю як людина, що вірила у прийдешнє свято, у оновлену Україну.

1987 року Ірина Жиленко за збірку віршів «Дівчинка на Кулі» була нагороджена премією ім. В.Сосюри, а 1996 року за збірку «Вечірка у старій вінарні» – Національною премією України ім. Т.Г.Шевченка.

 Всі критики відзначали інакшість поетичного світовідтворення Ірини Жиленко, що підтверджує в передмові до збірки «Євангеліє від ластівки» М.Г. Жулинський: «…поетичний світ Ірини Жиленко твориться за принципом інакшості, іншості, несхожості зі світом реальним, але уявний світ спровокований дійсністю, яку поетеса змінює завдяки образному виповіданню себе, точніше завдяки вивільненню себе уявою, мрією, фантазією з реального буття-існування і «поселенню» в художнє буття».

 Михайлина Коцюбинська в одній з статей написала про І. Жиленко: «У поетеси свій чітко окреслений стабільний мікрокосм. Його осердя – рідний дім, своя кімната – як фортеця, без якої не вижити в цьому розбурханому недоброму світі».

 Як пише дослідник творчості поетеси М. Штолько: «Художні тексти поетеси є не лише надбанням національної культури, але й проявом самоідентифікації людини. Мисткиня дає своє бачення жінки та її природи. Її жіноча природа чітко не відповідає канонам і завданням феміністичного дискурсу, але й не підкоряється патріархальному. Це якась середня, межова позиція між двома полюсами. Місце жінки в мікросвіті поезії Ірини Жиленко є місцем любові, матері, помічниці, творця мережі стосунків, на які вона у свою чергу спиралася, а також – поетеси, естетки».

 Будучи видатною поетесою Ірина  Володимирівна зарекомендувала себе і як талановитий прозаїк та неперевершений мемуарист. З 1997 року в журналі «Сучасність» Ірина Жиленко почала публікацію своїх спогадів та листів під загальною назвою «Homo Feriens» (з лат. «Людина святкуюча»). Спогади частинами з'являлися на журнальних сторінках упродовж 10 років. Єдиним виданням були опубліковані 2011 року у видавництві «Смолоскип».Ірина Володимирівна померла 3 серпня 2013 року.

 Твори І. Жиленко виходили в перекладі багатьма мовами світу.

Iryna Zhylenko (1)
Iryna Zhylenko (2)
Iryna Zhylenko (3)
Iryna Zhylenko (4)

Go to top