Календар подій

135 років від дня народження Михайла Кировича Козоріса (1882-1937), українського прозаїка, поета, байкаря, публіциста

Українська література – це література заборонених і загиблих, розстріляних і зацькованих, вигнаних і забутих, через століття згаданих, через півстоліття надрукованих.

Ліна Костенко

 У 20-ті — на початку 30-х років ХХ століття він був знаний літератор.  Iм’я Михайла Козоріса не сходило зі сторінок «Літературно-наукового вісника», дитячого журналу «Дзвінок», популярних на той час видань «Вікна» і «Світ», а альманах «Західна Україна» постійно намагався тримати читача в курсі подій літературної творчості письменника. Особливо популярними в селах Калущини були дві п’єси Козоріса «Дитяче свято» і «Тарас-дитина». І сільські аматори, котрі належали до «Просвіти», навперебій ставили їх у хатах-читальнях або просто в розлогих клунях сільських господарів.

 В 1933 роцi  письменника було репресовано, і його прізвище протягом 25 років не згадувалося ні в радянській літературі, ні в літературознавстві, ні тим більше — в історіографії. Довгим i тернистим був шлях повернення письменника, що творив літературу нової доби.

 Михайло Козоріс  народився в Калуші 2 березня 1882 року, в багатодiтнiй родинi  хлібороба – міщанина, як вiн написав в своїй автобiографiї.

 Закінчивши місцеву школу, Михайло у 1895 році вступає до Станіславської гімназії. Ще змалку вiн цікавиться літературою.  у Станіславі він відвідує літературний гурток  знайомиться з творчістю класиків західноєвропейської літератури та сам пробує писати.

 Оскільки у місті не було українських літературних видань, він посилає свої перші спроби у газету «Буковина», що виходила у Чернівцях. В одному з її номерів за 1907 рік з’явилися новели Козоріса «Купували образи» та «Кровопивці». За манерою письма та способом подавати героїв оповідання нагадували стилістику Василя Стефаника, Марка Черемшини та Леся Мартовича. Однак Козоріс не наслідує чи сліпо копіює манеру оповіді своїх старших побратимів по перу, а шукає свою дорогу в літературі.

 Перші літературні кроки Михайла Козоріса схвально привітав Іван Франко, з котрим він познайомився 1907 року, працюючи репетитором у сім’ї парафіяльного священика у Криворівні. На час знайомства Козорісу було 25 років. Потім він напише про Франкову надзвичайну скромність, простоту в спілкуванні з людьми й його … маломовність.

 Перший надрукований твір просто окрилив майбутнього пистьменника, і він продовжив удосконалювати свою майстерність. Починає друкуватися, пише оповідання, новели, п’єси. Навчаючись у Львівському університеті на юридичному факультеті, в 1912 році здружується з Іваном Франком і Марком Черемшиною. Вони в усьому підтримують молодого літератора.

 Після закінчення Львівського університету працює на посаді помічника адвоката в Делятині. Працюючи серед гуцулів, Михайло Козоріс має змогу заглибитися в звичаї і традиції народу, щоб потiм на основі цього, вивести цілу галерею образів, що вражали читача своєю правдивістю.

 Деякий час віддав Козоріс праці у «Калуському листку». Коли в 1915 році війська царської Росії увійшли в Калуш, то Козоріс як «особливо небезпечний мазепинець» був заарештований і відправлений у Красноярський Край.

 Повернувшись із заслання, він працює адвокатом у Надвірній та Косові. Під час ЗУНР стає комісаром одного із юридичних відділів. У лютому 1920 р. Козоріс вступив до лав комуністичної пар­тії. Навряд чи це було наслідком глибоких переконань, скоріше — дани­ною кон’юнктурі, як  вважають дослідники його життя i творчостi. У вересні 1920 року Козоріс перебирається на Західну Україну.

 Після короткочасного урядування в Галревкомі М. К. Козоріс на­ завжди відходить від будь-якої політичної діяльності, не робить  спроб відновити своє членство в партії. З 1921 по 1924 роки Михайло Козоріс працює в Талянці, неподалік Умані. Він організовує та керує сільськогосподарською школою. У 1924 році в Умань на гастролі приїздить театр Леся Курбаса «Березіль» і дає вистави майже півроку. Козоріс ходить на вистави й незабаром знайомиться з Лесем Курбасем. Свої враження письменник виливає у статті «Лист з Києва», надрукованій у львівській газеті «Діло».

 У жовтні 1924 р. переїздить до Києва, де влаштовується на посаду слідчого, згодом працює секретарем окружного суду, оскільки за фахом Козоріс був юристом. Та одночасно Михайло Кирович поверта­ється до літературної творчості.  17 травня 1925 року вiн   став членом спілки революційних письменників «Західна Україна» (1925—1933), яка була започаткована в Києві (з 1925 p.— секція спілки селянських письмеників «Плуг», з 1927 p. — окрема літературна організація, з філіями у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Одесі) й об’єднувала літераторів — вихідців із за­хідноукраїнських земель.  На засіданні секції він зачитав присутнім два своїх нариси — «На новий шлях» і «Ти мене, синку, покинув» (увійшли до збір­ки «Дві сили» (1927).

 1927 р.  письменник перейшов на посаду секретаря Уповноваженого Укрголовнауки НКО УСРР у Києві, на якій працював до 1930 р. З того часу його літературна творчість поєднувалася з науковою діяльністю. У серпні 1927 р. Козоріс подав заяву до аспірантури Українського науко­вого інституту книгознавства  у Києві. Після скла­дання вступного колоквіуму на тему «Головні моменти в історії друкарст­ва на Україні в XVI—XVIII ст.» його було зараховано до аспірантури. Після закінчення заочної аспірантури в УНІКу Михайло Козоріс лишився працювати в системі Всеукраїнської Академії Наук.

 Серед визначних творів Михайла Козоріса радянського періоду – збірка оповідань «Дві сили» (1927), за яку автор був відзначений літературною премією, повість «Село встає» (1929), повість з гуцульського життя  «Чорногора говорить» (1931), літературознавча праця про творчість Василя Стефаника «Соціальні моменти в творчості В. Стефаника» (1931) та вершинний твір – роман із життя галицької інтелігенції «Голуба кров» (1932).

 Роман розповідає про Галичину кількох неспокійних десятиліть – десять років перед імперіалістичною війною аж до розпаду Австро-Угорської монархії і до проголошення ЗУНР 1 листопада 1918 року. Михайло Козоріс змальовує верхівку галицької інтелігенції, яка стверджує, що вона «голуба кров» і стоїть над народом. Письменник показує, як у складі чужої держави галицьке українство стоїть перед вибором – або стати на шлях боротьби (його, як правило, обирали одиниці), або ж скоритися політичним угодовством  та здобувати посади й чини, що, зрештою, і робить доволі успішно герой твору Володимир Товарницький. У романi  зображено цілу галерею персонажів галицьких інтелігентів, дрібних урядовців, поважних політиків, які мали своїх реальних прототипів.

 Письменник надрукував спогади про Івана Франка, Марка Черемшину, Василя Стефаника, з яким познайомився на початку XX століття. Його перу належить науково-публіцистична розвідка «Польський терор на Західній Україні», а також низка п'єс для дітей.

 У травні 1932 p., за під­сумками літературного конкурсу, що його оголосив сектор мистецтв Наркомату освіти України, «другою премією нагороджено оповідання М. Козоріса  під назвою «Юра». Оповідання на тему зростання у молодого пролетаріату Підкарпаття ре­волюційно-пролетарської свідомості сенсу класової боротьби з капіталіз­мом і панством в умовах Західної України під проводом комуністичної партії. Оповідання надрукував журнал «Західна Україна». Великі надії письменник покладав на 1933 рік. До видавництва «Література і мистецтво» він мав того року передати третій том роману «Голуба кров», тут також планувалося видання однотомника його вибра­них творів. Проте всі ці задуми залишилися нездійсненними.

5 лютого 1933 року Михайло Козоріс був заарештований, і «трійка» ДПУ УРСР винесла йому вирок: «п’ять років виправно-трудових таборів за звинуваченням у приналежності до міфічної «Української військової організації», що ставила собі за мету повалення радянської влади на Україні». Як і Микола Зеров, Євген Плужник, Григорiй Косинка, Михайло Козоріс покарання відбував на Соловках.

 Український письменник Володимир Гжицький, що свого часу також був репресований і повернувся з ув`язнення до Львова, неодноразово згадував про Михайла Козоріса, з яким йому довелося перебувати в таборах: «Це був надзвичайно обдарований письменник. Переніс жорстокі тортури під час слідства, але не здався, гордо переносив табірне лихоліття. А потім його викликали на повторне слідство і розстріляли».

 9 жовтня 1937 року до 20-ї річниці жовтневого перевороту Михайло Козоріс був розстріляний, як і сотні інших чесних письменників, що своїм словом відкривали перед світом українську душу.

 ХХ століття для української літератури, з одного боку, – плідне, оскільки дало нашій культурі багато талановитих митців і геніальних творів, а з іншого боку, – це період трагічного винищення великого культурного пласту, яке відкинуло вітчизняну літературу в її розвитку на кілька десятиліть назад.

 Рідні і близькі письменника дізналися про його долю лише під час Хрущовської відлиги у 50-х роках ХХ століття. Рішенням військового трибуналу Київського округу від 10 лютого 1959 року вироки 1933 і 1937 років у справі Козоріса «скасовані за відсутністю складу злочину».

 Михайло Козоріс реабілітований посмертно. Офіційний документ про реабілітацію датований 21 червня 1990 року.

 Трагічною виявилася і доля його творів. Більшість із них було знищено радянською репресивною системою з приходом Червоної армії в Галичину, а ті, що були вилучені ДПУ під час арешту, знаходяться у спецархівах КДБ у Москві.

 

До Неньки-України
Я чую, дзвін гуде. Гуде
Далеко ген полями
І кличе всіх, що тут живуть,
В обійми йти до Мами.
Я чую дзвін, як каже всім: –
Ідіть! Вона чекає –
Від тисяч літ, як день, так ніч,
Дітей дрібних глядає.
Гей, братчики і сестрички!
Зберімось разом згідно,
Підем туди до неї всі,
Вітати Неньку рідну.
І крізь поля, і крізь ліси,
Степами й по тернині –
Не злото-срібло їй несім,
А душі неповинні.
Наперед йду, ходіть і ви,
Геть з серця сум та жалі!
Як впаду, другий хай з ряду
Веде вас далі, далі.
З собою в путь візьміть лише
Знання й чуття гаряче,
І ясний світ, і кращий день
Україна побачить!..

                                                                                 Михайло Козоріс

11012
11013
11014

Go to top