Календар подій

135 років від дня народження Дмитра Івановича Дорошенка (1882-1951), українського історика, громадського і державного діяча, публіциста

І можна з впевненістю сказати, що вся

ріжнородня та в дуже неоднакових умовах

ведена праця одушевлена одним і тим самим

бажанням: вивчити й науково освітити багате

 історичне минуле  України й допомогти створенню

синтези між попередніми й сучасними стремліннями

українського народу до кращої будучини.

Дмитро  Дорошенко

 «Дмитро Іванович Дорошенко (1882-1951) був історик з Божої ласки. Традиція славного історичного роду, живий зв'язок із рідною землею, величезна ерудиція, глибоке знання історичного минулого своєї Батьківщини й віддана праця для її кращого майбутнього, блискучий талант професора й лектора і те, що В`ячеслав Прокопович вважав за головну якість історика, - любов до рідного минулого, - все це щасливо збіглося в цій незвичайній людині й забезпечило їй видатне становище і в українській науці, і в українському національно-громадському житті першої половини нашого століття» - писав український історик, архівіст та політичний діяч Олександер Оглоблин.

 Дмитро Іванович   за 47 років плідної праці залишив по собі значну і різноманітну творчу спадщину. Це більше ніж 1000 наукових, академічних, науково-популярних та публіцистичних праць з української історії, історіографії, історії української культури, церкви, літератури, історії культурних і політичних взаємин України із Західною Європою (переважно з Німеччиною), славістики та української історичної бібліографії українською, російською, білоруською, польською, чеською, сербською англійською, французькою, німецькою, італійською та шведською мовами.

 Дмитро Іванович   Дорошенко  народився 8 квітня 1882 року,у Вільно (тепер Вільнюс, Литва). де його батько працював ветеринарним фельдшером. Це була родина, що походила зі старовинного українського козацько-старшинського роду на Глухівщині та з якого вийшли два українські гетьмани — Михайло Дорошенко та Петро Дорошенко.

 З 1892 по 1901 рік майбутній історик навчався у Вільненській класичній гімназії. Під час літніх канікул він постійно їздив на прадідів хутір під Новгородом-Сіверським, перечитував книги з родинної бібліотеки, слухав оповіді пасічників про давні часи. Особливе враження справляв на хлопця великий портрет гетьмана Iвана Мазепи, виконаний на замовлення діда.

 Вже у гімназичні роки Дорошенко починає писати. У 1899 р. виходить друком перша його стаття «Звістки про український театр» у львівському «Літературно-науковому віснику».

 Дмитро мріяв навчатися у Київському університеті Св. Володимира — середовищі студентів-українців та визнаному центрі національно-культурного руху. Однак через заборону Міністерства освіти він змушений був вступити у 1901 р. до Варшавського університету на історико-філологічний  факультет. Через півроку Дорошенкові все ж удалося перевестися до Петербурзького університету, який давав значно вищий рівень наукової підготовки.

 У Петербурзі на початку XX ст. утворилася досить сильна і багаточисельна українська громада, в яку відразу увійшов Дмитро Дорошенко. Його зв'язок з українським визвольним рухом розпочинається у цей перод коли він долучається до громадської праці  з організації та діяльності українознавчих студентських гуртків, розповсюдження української літератури та її нелегальним довозом із-за кордону через Фінляндію.  Саме цей бік життєтворчої діяльності дав підстави iсторику Борису Крупницькому назвати свого вчителя «піонером новітнього українства», який «назавжди вписався в історію українського національного відродження». У 1903 р., під час навчання на історично-філологічному відділі Петербурзького університету, українські студенти обрали Дмитра   Дорошенкa  головою своєї громади.

 Не дивлячись на велику громадську роботу та навчання  Дорошенко не полишає i наукової роботи. У 1904 році виходить друком перша  бібліографічна праця Дмитра Iвановича «Указатель источников для ознакомления с Южной Русью».  Він містив 25 розділів і 722 позиції. Третина бібліографії (головним чином зарубіжної) була вилучена цензурою. Пізніше історик так пояснював мотиви, що спонукали його до роботи над виданням: «Серед громадян було чимало таких, що дуже мало знали українську літературу, історію, історію національного руху... Потрібно було скласти спеціальний довідник літератури з усіх галузів українознавства для систематичної самоосвіти». Покажчик отримав гарні вiдгуки i надовго став добрим бібліографічним довідником з україніки.

 У цьому ж році Дорошенко видає ще один бібліографічний довідник «Народная украинская литература. Сборник отзывов на народные украинские издания». Вiн містив реєстр  українських видань науково-популярного змісту і художньої літератури, що давало можливість не лише ознайомитися з українською культурою, але  i  комплектувати народні бібліотеки, доступні для широкого загалу.

 У травні 1906 р. з відкриттям Першої Державної думи Дорошенко був запрошений до Петербурга на посаду секретаря журналу «Украинский вестник» — органу української парламентської громади.  Однак незабаром Перша Державна дума була розігнана і Дорошенко повернувся до Києва, відновивши навчання в університеті Св. Володимира. Тут він поринає у студентський рух і виступає одним з ініціаторів спеціальних зборів київського студентства 16 жовтня 1906 р., на яких була висунута вимога відкриття чотирьох кафедр українознавства.

 У 1906 Дмитро Iванович Дорошенко одружився з відомою драматичною актрисою Наталею Михайлівною Васильченко, ученицею Миколи Лисенка.

 У цей київський період життя Дмитро Іванович написав близько 120 статей із рецензіями україномовних та українознавчих книг, оглядами життя та творчості українських письменників, наукових і культурних діячів — Т. Шевченка, І. Франка, П. Куліша, Б. Грінченка,  М. Костомарова, М. Драгоманова, М. Грушевського, М. Максимовича, М. Кропивницького, М. Гоголя, В. Антоновича, П. Чубинського, замітки про театральні вистави, урочисті вечори, повідомленнями про лекції, про діяльність наукових товариств та українських громад тощо. Побачили світ також окремі його праці.

 Як секретар Київської «Просвіти» (1906–1909 рр.) разом з С. Русовою, С. Єфремовим, М. Левицьким, Б. Грінченком та іншими, він плідно працює на просвітянській ниві серед широких верств українського населення. Виступає з лекціями, рефератами, долучається до організації театральних вистав, літературно-музичних вечорів, ювілейних святкувань, займається видавничою справою (за неповних чотири роки, з моменту створення, київською «Просвітою» було видано 40 популярних книжок).

 Після закінчення у 1909, із дипломом І ступеня Університету Св. Володимира, Дмитро Дорошенко через «політичну неблагонадійність», як один із найуспішніших студентів, не був залишений на викладацьку роботу у Києві. З чималими труднощами вiн отримує дозвіл працювати у Катеринославському комерційному училищі. Дорошенко iз великим завзяттям приступив до викладацької робити: читав лекції з історії, очолив роботу гуртка «родиноведения»  (по суті, українознавства), в якому головну увагу зосередив на вивченні української історії, літератури, етнографії. В 1910-1914 роках – вiн редактор часопису «Дніпрові хвилі» у Катеринославі.  У видавництві «Просвіти» у 1913 р. виходить його книжка для народного читання — «З минулого Катеринославщини».

 Особливе місце у популяризаторській діяльності Дмитра Івановича Дорошенка займала творчість Тараса Шевченка. У 1911 — 1912 рр. історик виступав з доповідями та публікаціями: «Шевченкова слава», «До Шевченкових роковин», «Тарас Григорович Шевченко» та ін. Він брав активну участь у збиранні коштiв на спорудження пам’ятника Кобзареві у Полтаві.

 У 1913 р. Дмитро Дорошенко переїхав до Києва, де продовжив педагогічну діяльність – викладав історію у двох комерційних школах. Разом з тим він повністю віддається журналістиці, праці у часописах та газетах задля української справи. У 1914 р. Дорошенко був обраний на посаду бібліотекаря Київської міської Публічної бібліотеки, але не затверджений губернатором через «політичну неблагонадійність», «українофільство» і змушений був викладати історію у Комерційній школі, а також працював деякий час бібліотекарем Музею старовини й мистецтва. У 1914 році з’явилися його публікації про Угорську Русь, Галичину, декілька статей про Т. Шевченка. Однак найціннішим було перше видання «Повної збірки творів Т. Г. Шевченка» з передмовою та за редакцією Дорошенка (Катеринослав, 1914).

 З початком Першої Свiтової війни, а потім в умовах революції та боротьби за українську державність, що розгорнулась після 1917 року і аж до еміграції в 1919 році, Дмитро Дорошенко     зосереджує увагу на громадській та державній роботі. Член Центральної Ради з квітня 1917 р., він обіймав ряд посад (крайовий комісар Галичини й Буковини з правами генерал – губернатора, помічник губернського комісара Києва, голова уряду (Генерального Секретаріату, через деякі розходження з М. Грушевським вийшов з нього), губернський комісар Чернігівщини.

 В уряді гетьмана Скоропадського Дмитро Іванович  був міністром закордонних справ. В період керівництва зовнішньополітичним відомством було відкрито дипломатичні представництва України в Румунії, Польщі, Швейцарії, Фінляндії та ряд українських консульств за кордоном і зарубіжних держав у Києві. Найважливіше своє поточне завдання Дорошенко бачив в укладенні миру з Радянською Росією. Офіційні переговори з російською делегацією відкрилися 23 травня 1918 р. У своїх споминах вiн назвав це «фактом великої історичної ваги: уперше після 250 років підлеглості й неволі Україна ставала з Росією як рівний з рівним, до переговорів...».

 Пiсля встановлення влади Директорії  Дорошенко був позбавлений посади міністра. Деякі члени Директорії наполягали на арешті колишнього міністра. Виїздити він нікуди не збирався, відчуваючи духовну і фізичну втому. Дорошенко продовжив займатись науковою роботою, швидко закінчив книгу про Миколу Костомарова, написав кілька популярних брошур та історію галицької руїни 1914 — 1917 рр. Наприкінці січня 1919 року Дмитро Іванович переїздить до Кам'янця-Подільського, куди його було запрошено на посаду приват–доцента університету, де вiн викладав курс української історії. Невдовзі, як і багато інших учасників українського національно-визвольного руху, він був змушений емігрувати, як з'ясувалося пізніше – назавжди. Почався новий період у житті Дмитра Дорошенка, який він сам назвав — «на вигнанні». Це вже була справжня еміграція, численні переїзди та поневіряння.

 На чужині Дмитро Іванович певний час проводив політичну діяльність, очоливши Український Червоний Хрест на Балканах. В 1920 разом з Вячеславом Липинським, Сергієм Шеметом та іншими діячами гетьманського руху брав участь у створенні об'єднання українських монархістів — Українського Союзу Хліборобів-Державників. Та згодом цілком зайнявся науковою й педагогічною роботою і розбудовою українського наукового життя на еміграції, зокрема в Празі та Берліні.

 Підсумки науково-літературної діяльності Дорошенка за 1918 — 1920 рр. викликають лише подив і повагу — як у такій складній ситуації він міг ще й плідно працювати. У цей час з’явилося кілька його історіографічних праць та життєписів видатних українських діячів: «П. О. Куліш. Його життя й літературно-громадська діяльність» (1918), «Микола Іванович Костомаров. Його громадська й літературно-наукова діяльність» (1920), «Ів. Сем. Нечуй-Левицький» (1918) та іншi. Були опубліковані популярні праці краєзнавчого характеру. Це були останні прижиттєві праці науковця, видані на батьківщині.

 З 1921 Дмитро Дорошенко  професор кафедри історії України Українського Вільного Університету у Празі, згодом – професор празького Карлового Університету, член Українського Наукового Інституту в Варшаві (кафедра історії церкви).  1922 р. Дорошенко стає редактором «Українського слова», що виходило в Берліні. Разом із М. Грушевським та О. Колессою у 1923 р. його обрали членом-кореспондентом Вищої школи слов’янських студій Лондонського університету.

 Вiн продовжує багато писати і публікуватися. Класичною стала узагальнююча  праця Дорошенка «Огляд української історіографії» (1923). В ній автор розглядає українську історіографію X — XX ст. як прояв української національно-історичної думки і національного самопізнання.

 Не втратила пізнавальної цінності та наукового значення і сьогодні, праця в   3-х томах Дмитра Дорошенка «Славянський світ в його минулому й сучасному» (1922), де автор дає узагальнений образ етносів, які жили і розвивалися в одних умовах з українським народом, були з ним пов’язані чи мали якісь контакти, впливали на українців чи зазнавали їхнього впливу.

 Проте чи не найповніше Дмитро Дорошенко виявив свій науково-організаційний і педагогічний талант в Берлінському Українському Науковому Інституті (УНІ), який очолював у 1928–1931 рр. Саме у берлінський період вчений закінчив працю над двома томами «Історії України 1917–1923 років», видав численні спогади, нариси про життя українських істориків, розвідки та загальні статті про Україну іноземними мовами.

 Вагомим внеском Дорошенка до української історіографії є мемуарна спадщина вченого. Перу історика належать : «Мої спомини про давнє-минуле (1901–1914)» (1949), «Мої спомини про недавнє минуле (1914–1920). І-IV» (1923–1924 рр). Серед фундаментальних праць науковця з історії України – «Нарис історії України» (1932, 1933), «Історія України. 1917–1923» (І-ІІ, 1930–1932), «History of the Ukraine» (1939, 1941) та ін.

 Пізніше, у 1942 р., вийшло нове видання скороченого курсу «Історія України» (Краків; Львів). У 1939 р. в Едмонтоні (Канада) вийшла англомовна «Історія України» Дорошенка, яка зіграла визначну роль у пропаганді українства в Америці.

 На підставі численних знахідок у польських архівах Дорошенко написав фундаментальну біографію гетьмана Петра Дорошенка. Спочатку вийшло декілька статей на цю тему, затим була підготовлена капітальна монографія, яка мала вийти у Празі 1944 р. Війна перешкодила цьому, довгий час рукопис вважався втраченим, і лише у 1985 р. він був віднайдений і опублікований.

 Велике значення для цієї справи мало написання загальної статті «Україна» у великому енциклопедичному словнику Мейєра — «Konversation — Lexikon». Українські кола доклали великих зусиль, щоб ця стаття була доручена саме Дорошенку.

 У 1947 році Дмитро Дорошенко прийняв запрошення Вінніпезької колегії Св. Андрія і до 1951 року викладав там історію України, одночасно продовжував очолювати Українську Вільну Академію. Тяжко захворівши, вчений повернувся до Мюнхена, де 19 березня 1951 року помер. Поховано його у Мюнхені на кладовищі Вальдфрідгоф.

 Науковець Дмитро Iванович Дорошенко виховав  багато учнів-істориків, і серед них тепер є визначні вчені, такi як професор  Борис Крупницький, Симон Наріжний і інші.

 «Нові покоління, звичайно, принесуть нові ідеї, нові матеріяли, нові твори.  Але як гарний витвір старої архітектури не втрачає своєї величі й краси серед пізніх будов, а навпаки, становить предмет пошани, замилування й захоплення нащадків мистецьким генієм предків, так  і «Нарис історії України» Дмитра Дорошенка залишиться тривалим пам`ятником української історіографії – однієї з найвеличніших і найтрагічніших епох історії України.

 "Носій найкращих традицій української історіографії XIX та початку XX століть, він перший серед українських істориків розробив концепцію історії України від її початків до сучасності, не тільки як процесу історичного розвитку українського народу, але і як процесу розвитку української державності» - писав Олександер Оглоблин,  український історик, архівіст та політичний діяч.

11045
11046

Наші контакти

 

Go to top