Календар подій

3 листопада виповнюється 55 років сучасній українській письменниці, поетесі, журналістці, сценаристці Ірен Віталіївні Роздобудько

 ЇЇ називають однією з найуспішніших сучасних українських письменниць. Ірен Роздобудько - автор понад двадцяти книг для дорослих і дітей. Лауреат багатьох конкурсів і премій, зокрема конкурсу «Коронація слова». У 2008 році художній фільм «Ґудзик», знятий за сценарієм Роздобудько, отримав нагороду за кращий сценарій на ХІІІ Міжнародному телефестивалі в Чорногорії. 

 Народилася 3 листопада 1962 року у Донецьку. Закінчила факультет журналістики Київського Національного Університету.

 Працювала у Донецькому відділку ТАРС-РАТАУ телеграфісткою, у багатотиражці Донецького металургійного заводу, журналістом та диктором радіогазети.

 З 1988 року живе в Києві, де працювала в газеті «Родослав», коректором журналу «Сучасність», оглядачем на першому й третьому каналах Національної радіокомпанії, оглядачем у газеті «Всеукраїнські відомості», заступником головного редактора в журналі «Наталі», головним редактором у журналі «Караван історій. Україна» та журналістом у журналі «Академія».

 Працювала також офіціанткою в ресторані, шпрехшталмейстером в цирку, Снігуронькою в фірмі «Свято», завідувачем відеосалону у кінотеатрі.

 Автор ілюстрацій до книг Лариси Масенко, Елеонори Соловей, Леся Танюка. Авторка двох збірок поезій. Вишиває бісером, грає на гітарі. Має доньку Яну.

 

Уривок з інтерв'ю Ирен Роздобудько для електронного видання Е–motion:

— Наскільки незалежною людиною Ви себе вважаєте? І чи є люди, від яких залежати навіть хочеться?

 Почуття особистої незалежності вважаю самим головним і самим продуктивним. Іноді воно в мене зашкалює настільки, що я не хочу й не можу звітувати у своїх вчинках і діях навіть перед дуже близькими й коханими людьми. Хоча розумію, що бути незалежною в ідеалі  неможливо. Швидше за все, це красива ілюзія. Тому, коли я чую вирази на зразок  «незалежний журналіст» або «експерт», мені хочеться просто посміхнутися.

— Чому Ви вирішили писати книжки саме українською мовою? Адже Ви довгий час жили в російськомовному регіоні — на Донбасі.

 Я люблю писати українською! Останні сім років я працюю в російськомовній пресі, і переключення з мови на мову для мене є особливим задоволенням. Я не соромлюся й не приховую своїй двомовності, і вважаю, що чим більше мов людина знає  тим вона багатша. Тому мені жаль тих, хто свідомо відмовляється читати українською. Цим вони збіднюють себе. Я не дуже прагну друкуватися в Росії, моє життя пов'язане з Україною, котру я обожнюю,  якою би стороною вона до мене не поверталася. А якщо захочуть перекладати  будь ласка.

— Наскільки сюжети Ваших книжок реальні? Чи мають Ваші герої конкретні прототипи?

 Не люблю «соцреалізму», і того, що називається «соціальним замовленням», тому завжди намагаюся хоч трохи піднятися над реальністю, уникати описів бідності, політики. І повести за собою своїх читачів до інших  берегів. Описувати конкретних людей і конкретні ситуації теж не вважаю вершиною майстерності. Для мене важливішим є поле фантазії, мистецтво узагальнень і вміння знайти високий зміст у простих ситуаціях. Хоча, звичайно, як говорив Флобер: «Мадам Бовари — це я»... Але, швидше за все, не я є суттям моїх героїв, а навпаки  мої герої існують у якійсь ноосфері, а я тільки намагаюся опинитися в їхній шкірі. Це набагато цікавіше, ніж шукати прототипи. А потім раптом скривдити когось або ж помилитися. Таку маленьку помилку я припустила в образі «скандальної журналістки» в «Мерцях», а пізніше, коли ми з нею познайомилися, виявилося, що вона дуже мила й цілеспрямована дівчинка, яка йшла до своєї мети шляхом скандалів.

— Чому головна героїня Вашої книжки «Мерці» саме журналістка? Зараз досить багато авторів-жінок пишуть про журналісток. Данина моді або данина Вашій професії?

 «Мерці»  мій перший досвід у жанрі психологічного трилера й перша перемога (друге призове місце в «Коронації–2000»). Писала про той світ, що мені на той час був близький. Тоді не замислювалася, чому «віддаю данину». Я взагалі не дуже замислююся про данину й моду  якби замислювалася, написала б «чернуху», як нині модно. 

— Коли Вас оцінили на «Коронації слова», що Ви відчули? Наскільки значущою виявилася для Вас ця нагорода? Чи змінилося Ваше життя після «Коронації»?

 Моє життя трошки змінилося після найпершої «Коронації»: почали виходити книжки. «Коронація» цього року тільки підтвердила попередні результати. Хоча відбулися приємні зміни: мені запропонували співробітництво відразу три кращі видавництва в Україні. Довелося вибирати. А в підсумку, в кожному з них цього року в мене вийде по книжці! Зараз я завершила новий роман  «Дванадцять або виховання жінки в умовах, не придатних для життя», і почала писати публіцистичну прозу «Глянсовий світ». Тепер у мене є надія, що із цими рукописами мені не потрібно буде принизливо перебігати пороги  думаю, що їх буде надруковано.   

— У якому місті Ви відчуваєте себе повною мірою вдома? Або Вам не притаманне почуття прихильності до конкретного місця?

 Я дуже люблю Київ, хоча народилася й довго жила в Донецьку. Є ще одне містечко в Чорногорії Котор, у якому я відчула приголомшливий  душевний комфорт. Думаю, що прекрасно б почувала себе в Римі й Парижі  постараюся коли-небудь перевірити ці версії на практиці…А взагалі, я люблю подорожувати й люблю зміни.

— Ми вже знаємо, що крім того, що Ви пишете книжки й статті, Ви також малюєте картини, вишиваєте бісером. Який з цих видів творчості є для Вас найбільш пріоритетним? Або Ви відпочиваєте, переключаючись з однієї роботи на іншу?

 Ви зовсім точно зрозуміли: у такий спосіб я тільки й відпочиваю!  Картинки й бісер для мене як психотерапія: сиджу тихенько й щось там колупаю голкою або пером (я малюю тушшю). Свої побічні витвори  вишивки й малюнки  я не вважаю творчістю. І тому дуже пишаюся, коли виходить красиво. Ніяких навиків й освіти в художньому плані в мене немає. Тому я всіх закликаю: спробуйте самі, адже це так просто, захопливо й корисно для душевної рівноваги. І ще один секрет: зовсім випадково мої картинки наверталися на очі різним гарним людям, і тому одні  стали ілюстраціями до книжок, інші з'явилися на серії колекційних чашок.  Так що ніяка праця не буває марною!

— Ви пишете для жіночих журналів. Ви навіть є головним редактором одного із самих успішних журналів «Караван історій. Україна». Чому Ви вирішили писати саме для жіночих видань?

 Це трапилося зовсім випадково. До моєї роботи в глянцях, я перемінила купу професій (не кидаючи журналістику, звичайно). Самі смішні з них — кіномеханік у відеосалоні й шпрехшталмейстер у цирку.  А потім працювала за спеціальністю: на радіо, в одній відомій газеті, що розпалася. А після періоду болісного безробіття мене запросили в жіночий журнал, і відразу на посаду керівника відділу «Стиль життя». От, буває й таке. Отже рішення приймала не я. До речі, трохи про це я пишу у своїй новій книжці «Глянсовий світ».

— Ви відчуваєте в собі сили допомогти тим жінкам, яких принижують, чиє життя не складається, кому просто потрібно допомогти хоча б добрим словом?

 Я робила це завжди. Спочатку  на сторінках одного популярного журналу для жінок. Потім, коли відповідала на безліч їхніх листів і, сподіваюся, що декому, судячи за відгуками, змогла таки допомогти. Зараз я хочу робити це на сторінках своїх книжок, тому що я завжди звертаюся до жінок. І які б сюжети не закручувала  мені хочеться відповідати на їхні питання про життя й смерть, про любов і зрадництво, і обов'язково дати своє бачення ВИХОДУ... 

— Для письменника, напевно, існує якийсь еталон — той, на кого він прагне бути схожим. Чи є у Вас такий еталон? І чи існує автор, порівняння з яким було б для Вас утішним?

 Напевно, існує…І я чула такі порівняння, але…говорити про це мені ніяково. Скажу одне: це не гірші імена. Я точно знаю, чого я в цьому плані не хочу: щоб порівнювали з «Васею Пупкіним». 

— Зараз досить часто проводять межу між жіночою й чоловічою літературою. Як Ви ставитеся до подібного розмежування? Чи відносите Ви свої книжки до сугубо жіночих?

 Ставлюся негативно! На це питання завжди відповідаю питанням: романи Мілана Кундери жіночі або чоловічі?  Він з однаковою майстерністю описує психологію обох статей. А подивитеся, як ниє Бегбедер у романі «Любов живе три роки»  сугубо бабський роман. Мені хочеться, щоб дискусія про жіночу й чоловічу прозу скоріше б в Україні закінчилася  не вважаю її актуальною. Через це горезвісне питання наші молоді українські письменниці беруть реванш у чоловіків, вправляючись у ненормативному славослів'ї й описах усіляких фізіологічних комплексів. Усе це вже було, і все це нудно…

— Коли Ви пишете, Ви уявляєте собі свого читача? Який він — Ваш читач?

 Звичайно, я думаю про читача! Про це можна говорити дуже багато, але я просто намалюю якийсь загальний портрет: по— перше, це люди, які не будуть принижено хихикати, коли на них зі сцени на презентаціях книжок або літературних вечорів обрушуються потоки свідомості або мата від наших послідовників не кращих зразків сучасної європейської прози. Їм  від 16- ти й…старше. Серед них є й чоловіки, тому що романи «Ранковий прибиральник» і «Гудзик» (частково)  написані від імені чоловіка. І, звичайно, жінки  різного віку. Але ті, які вміють розглянути за сюжетною колізією те, що я хотіла виразити на рівні підсвідомості. Своїх читачів я знаю. І дуже хочу, щоб їх було більше, тому що мені поки ще є, що сказати їм.

— Яка із книжок стала для Вас найбільш сильним потрясінням, прочитавши яку, Ваше світосприймання трохи змістилося?

 Що стосується зрушення світосприймання  у мені є якийсь «залізобетонний» стрижень, який дуже важко змістити. У дитинстві, коли назви цьому стрижню не було, дорослі вважали мене просто впертою, потім упертість перейшла в юнацький максималізм, а зараз  у тверді поняття про те, що таке добро й зло. Тому я «потрясаюся» у першу чергу стилістикою, фантазією, розумом і вмінням автора довести прості істини до високої філософії. У такому розумінні я була вражена «Волхвом» Джона Фаулза, трьома романами (не всіма!) Милорада Павича, і, практично, кожний роман Милана Кундеры для мене одкровення.

— Чи є у світовій літературі героїня, з якої Ви себе асоціюєте? (Читаєте про неї й розумієте — що Ви така ж, як цей персонаж.)

 Така героїня не одна. У різні періоди життя вони були різними, і кожна була мені дуже близька. Наприклад, у дуже ранній юності це була Ассоль із «Червоних вітрил», тому що кожна дівчинка вірить у чудеса й чекає свого капітана Грея. Пізніше  Лара з «Доктора Живаго», тому що в той період я теж бунтувала проти всякої провінційно-міщанської щоденності й умовностей. Ще пізніше, звичайно ж, Маргарита з «Майстра…»  улюблений образ безлічі жінок. Зараз, перечитуючи «Нестерпну легкість буття» Мілана Кундери, я зненацька виявила, що мені до болю близький спосіб життя, думок і вчинків однієї з неголовних героїнь  художниці Сабіни.  Раніше я цього не зауважувала…

— Як Ви вважаєте, що чекає українського читача? Чи є майбутнє в української книги?

 Звичайно ж, є! Я впевнена, роки через два, а, може, і раніше це стане очевидним. Люди, що живуть в Україні, яка би мова їм не була ближчою, почнуть цікавитися СВОЇМ. Уже почали. Тому, що це  ознака культурної людини. Одного разу на книжковому ярмарку в Києві до стенда, де я сиділа, підписуючи книжку, підійшла молода родина  чоловік, дружина, дитина, і, говорячи російською мовою, почали просто скуповувати книжки українських авторів. Я здивувалася й навіть зважилася запитати, чому? І мені дуже сподобалася відповідь: «Ми вже начиталися Акуніна, Донцову й Мариніну  потрібно ж знати, про що пишуть наші письменники!» І таких людей, упевнена, буде все більше.

 — Ви успішна жінка. Ви гарна, розумна талановита. Займаєтеся улюбленою справою. Наскільки довгим був Ваш шлях до успіху? І ще: успіх — це зовнішня атрибутика (машина, квартира, дача, модний одяг і т.п.) або внутрішній стан людини?

 Почну з кінця й розчарую: у мене немає машини, дачі, і я терпіти не можу ходити в офіційних костюмах — це для мене справжня мука! Мій улюблений одяг  джинси й куртка. Але я ніколи й ніде не комплексую за цими приводами, тому що мій успіх у тім, що я почуваю себе самодостатньою. І вважаю, що саме це почуття повинне бути запорукою успіху будь- якої жінки. Якщо ти самодостатня, ти не будеш нити ні за яким приводом, як би важко тобі не жилося. А що стосується шляху  це дуже актуальне питання. Відкрию секрет: кілька тижнів назад я узялася писати нову книжку  щось на кшталт художньої публіцистики для жінок під умовною назвою «Глянсовий світ, або як стати справжньою жінкою». Справа в тому, що в мене нагромадилося багато матеріалу, у тому числі, і дуже корисного, психологічного по цій темі. Там буде й про першу любов, і про відносини  між статями, про секрети спілкування, про самореалізацію. Словом, такий «белетристичний  підручник» для тих, хто пам'ятає мене по роботі в журналі «Наталі». А в довгому й смішному вступі я саме розповідаю, наскільки довгим був і мій особистий шлях, але не для того, щоб показати себе, а для того, щоб дати зрозуміти юним дівчинам, що жоден старт не буває «низьким», якщо ти чесно й багато працюєш.

Raz (1)
Raz (2)
Raz (3)
0001
0002
0003
0004
0005
 

Go to top