Павло Петрович Филипович — український поет, літературознавець, перекладач, педагог, один із представників Розстріляного відродження та українських неокласиків.

Павло Петрович Филипович народився у селі Кайтанівці на Черкащині в родині священника. Освіту здобув у Златопільській гімназії, Колегії Павла Ґалаґана та Київському університеті Святого Володимира. Працював викладачем і професором, займався науковою діяльністю, досліджував українську та європейську літературу.

Перші вірші писав російською мовою під псевдонімом Павел Зорев, але з 1917 року творив українською. Належав до літературної групи неокласиків, до якої входили Микола Зеров, Максим Рильський, Михайло Драй-Хмара та Юрій Клен. За життя видав дві поетичні збірки — «Земля і вітер» (1922 р.) та «Простір» (1925 р.). Його поезія вирізняється філософською глибиною, культурологічністю та увагою до людини, природи й історії.

Важливе місце у спадщині Филиповича посідають літературознавчі праці, зокрема дослідження творчості Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського. Він також перекладав із французької та російської мов твори Шарля Бодлера, Поля Верлена, Олександра Пушкіна та інших авторів.

У 1935 році Павла Филиповича заарештували за сфабрикованими звинуваченнями. Спочатку його засудили до страти, яку згодом замінили на десять років ув’язнення. Він відбував покарання в таборах Карелії та на Соловках. 3 листопада 1937 року поета стратили в урочищі Сандармох. Посмертно реабілітований у 1958 році.

Творчість Павла Филиповича стала важливою частиною української літературної спадщини ХХ століття. Його ім’я повернулося до української культури як символ високої поетичної майстерності, наукової праці та трагічної долі покоління Розстріляного відродження.