«..лишень тоді, коли ми покажемо свою силу хоч на
частині своєї землі, зверне на нас увагу і Європа»
Михайло Драгоманов
Ім’я Михайла Драгоманова — одне з найславніших серед великої кількості українцiв, що в усі часи прославляли українську науку, письменство, мистецтво. Він увійшов в історію української культури і літератури як видатний літературний критик і публіцист, історик і фольклорист, патріот і непохитний борець за свободу своєї вітчизни. І. Франко і М. Павлик називали його своїм учителем. Ним він був і для Лесі Українки. За 30 років наукової, літературно-критичної і публіцистичної діяльності М. П. Драгоманов написав понад дві тисячі праць. Лише фольклористика складає майже 10 томів. Громадська діяльність М.Драгоманова забезпечили йому особливе місце в історії суспільно-політичної і правової думки не тільки України. Славився він і як пряма, чесна, принципова людина на поприщі громадського і політичного життя.
Михайло Петрович Драгоманов народився 30 вересня 1841 року в Гадячі на Полтавщині. Батьки, дрібнопомісні дворяни, нащадки козацької старшини, були освіченими людьми, поділяли ліберальні для свого часу погляди.
Навчався в Гадяцькому повітовому училищі, у Полтавській гімназії. Восени 1859 року М.Драгоманов вступає на історико-філологічний факультет Київського університету. Етапним у становленнi М.Драгоманова як політичного і громадського діяча став його виступ над труною Тараса Шевченка у Києві, коли прах великого Кобзаря перевозили до Чернечої гори. Слова, сказані тоді ще юним промовцем: «Кожний, хто йде служити народу, тим самим надіває на себе терновий вінець», — виявилися пророчими.
У 1863 році Драгоманов стає членом Громади i близько сходиться з Володимиром Антоновичем. Ці об’єднання виникали як форма пробудження свідомості національної інтелігенції до вивчення української літератури, історії, культури,народного побуту, права. Незабаром Михайло Драгоманов стає одним із лідерів цієї організації.
Після закінчив навчання, його залишають в університеті на викладацькій роботі. Від 1864 р. він починає читати лекції з всесвітньої історії, обіймаючи посаду приват-доцента.
Із середини 1860-х рр., М.Драгоманов співробітничає з ліберальними загальноросійськими періодичними виданнями, друкуючись у «Санкт-Петербургских відомостях» і «Вестнике Европьi». Це сприяє тому, що його ім'я стає відомим освіченій публіці в усій імперії. Писав він переважно про становище селянства і і проблеми поміщицького землеволодіння, про національне питання в Україні; піддавав критиці російський державно-бюрократичний централізм, обстоюючи ідеї автономії і федералізму, а також право народів Росії на здобуття освіти і літературну діяльність рідною мовою, зокрема й українською.
У 1871 році Київський університет відряджає М.Драгоманова за кордон. Замість запланованих двох років молодий учений пробув там майже три, відвідавши за цей час Берлін, Прагу, Відень, Флоренцію, Гейдельберг, Львів.
Повернувшись до Києва, М.Драгоманов обіймає посаду штатного доцента кафедри античної історії й активно занурюється в діяльність Старої Громади. Під впливом В.Антоновича він захоплюється українознавством, головним чином фольклористикою. Разом з іншими громадівцями він здійснює велику роботу збирання й систематизації українських народних пісень. За доносом в 1875 р. Драгоманова було звільнено з Київського університету за «неблагонадійність».
Особливе місце в політично-публіцистичній діяльності М.Драгоманова посідає Галичина. Він був одним з перших, хто намагався розбудити галицьке громадське життя, піднести рівень суспільної свідомості.
Наступ реакції, повторне запровадження утисків проти відроджуваних проявів української культури змусили М.Драгоманова виїхати за кордон і стати політичним емігрантом. У 1876 р. Стара громада на власний кошт делегує М.Драгоманова в Європу. Після нетривалих зупинок у Львові та Відні він оселяється в Женеві, де й розгортає бурхливу видавничу діяльність: засновує журнал «Громада». Упродовж 1878—1883 рр. вийшло друком п'ять томів альманаху "Громада", який став першим українським громадсько-політичним періодичним виданням. Побачили світ чимало творів видатних українських і російських мислителів, зокрема Т.Шевченка (без цензурних виправлень) та О.Герцена, погляди якого були особливо близькими М.Драгоманову. Сам Михайло Петрович також активно друкується в різних європейських виданнях, видає книжки українською, російською та кількома західноєвропейськими мовами.
В еміграції Михайло Драгоманов не припиняє наукових досліджень у царині фольклористики. Публікуються його «Нові українські пісні про громадські справи. 1764—1880» (1881) і двотомник «Політичні пісні українського народу XVIII—XIX ст.» (1883—1885). Завантаженість видавничими справами й публіцистичною діяльністю практично не залишали часу на науково-дослідницькі заняття, тому талант Драгоманова як ученого-гуманітарія найширшого профілю і глибокого соціального мислителя розкрився далеко не повною мірою. Однак багато в чому завдяки зусиллям М.Драгоманова Європа знову (після XVII—XVIII ст.) заговорила про Україну.
Про видатне місце М.Драгоманова у суспільно-інтелектуальному житті останньої чверті XIX ст. свідчить той факт, що по смерті О.Герцена діти письменника-демократа саме Михайлові Петровичу передали архів свого батька.
У 1889 році Михайла Петровича Драгоманова запрошують на кафедру загальної історії історико-філологічного факультету Софійського університету Болгарії. Тут пройшли останні роки його життя. Виснажлива робота, постійні матеріальні нестатки, розбіжності у поглядах зі старими друзями остаточно підірвали і без того слабке здоров'я Михайла Петровича. 20 червня 1895 р. зупинилося серце цієї видатної людини. Поховали його у Софії.
У відозві групи українців-студентів у Кракові, написаній і виголошеній у зв'язку зі смертю Драгоманова В.Стефаником у 1895 р., йшлося про спадщину М.Драгоманова як невід'ємну складову української культури, що «має велику вагу не лише в теперішності, вона буде мати рішуче актуальне значення і на майбутнє».
Ще ширше означив різнобічну діяльність Михайла Драгоманова на користь українського суспільства Іван Франко, називаючи його «духовним батьком», «великим критиком і бистрим, історично вишколеним умом», «найбільшим публіцистичним талантом нашої нації», «могутньою постаттю» і «правдивим учителем».
«Своїм писанням, зарівно як і прикладом свого життя, він дав нам високий взірець неустрашеного і незламного борця поперед усього за свободу думки, досліду, критики та розвою людської одиниці й народів і через те все буде предметом гордості і честю для народу, що видав такого чоловіка», — писав І.Франко, не зайво нагадуючи українському народу про його великого сина.
«…коли у теперішню глупу ніч українство не буде себе нічим заявляти ясним і голосним, то ніхто не піде за ним, коли настане ранок. А він таки настане неодмінно».
Михайло Драгоманов