Календар подій

160 років від дня смерті Тараса Григоровича Шевченка (1814-1861), українського поета, художника, громадського діяча

1mogila shevchenko 

Поховали... тихесенько

Україна плаче,

Поховали дух великий

І серце горяче;

Поховала наша мати

Найкращого сина, —

„Вічню память" заспівала

Уся Україна.

(В.Кулик "На смерть Шевченка")

 

 

Несподівана смерть Тараса Шевченка 10 березня 1861 року, мов громом вразила не лише земляків поета, а всіх,кому дороге було його ім’я та правдиве слово. Блискавкою розійшлася звістка про смерть поета по всьому Петербурзі, а телеграфні дроти понесли її до всіх більших міст України.

 Друзі Кобзаря зібрали кошти, щоб поховати його в Петербурзі, а потім перевезти прах поета на Україну за його “Заповітом”.

 13 березня відбулося поховання поета в Петербурзі на Смоленському кладовищі. Перед цим скульптори П.Клодт та Ф. Каменській зняли посмертну маску Т.Шевченка, а художники В.Верещагін, М.Дмитрієв-Оренбурзький, П.Ейснер, Л.Жемчужников, М. Микешин і В.Рєзанов змалювали його на смертному одрі. Зберігся до нашого часу і оригінал фотографії “Шевченко в домовині”.

"Тяжке, невимовно тяжке було останнє прощання… Благоговіння перед спочилим і непорушна тиша були навкруги… Щира любов і шаноба до Шевченка здружили всіх". Так описував в "Основі" цей момент його друг Л. Жемчужніков.

 Десять промов у той день було виголошено над труною поета, – в церкві і на кладовищі. З українців говорили П. Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров, П. Таволга-Мокрицький, О. Афанасьїв-Чужбинський, Павло Чубинський і Ф. Хартахай.

 Письменник Тєрпіґорєв у своїх спогадах, надрукованих у 25-ту річницю смерті Шевченка, так описав цю щиру, спонтанну маніфестацію: "З усіх похоронів, що їх довелося мені бачити з того часу, ні один не мав на собі такого відбитку простоти й щирости, як похорон Шевченка. Я бачив похорони Некрасова, Достоєвського, Тургєнєва і Салтикова-Щедріна, але всі вони були отруєні осоружним, робленим, нещирим духом демонстрацій.Похорон Шевченка був чистий від цього ярмаркового комедіантства: не було тут ні пальмових, ні лаврових вінків, ні інших прикрас театральних…"

 М.М.Лазаревський подав клопотання про перевезення праху Т.Г.Шевченка на Україну, і у квітні 1861 року було одержано цей дозвіл. Супроводжувати в останню дорогу домовину поета петербурзька українська громада доручила одному з братів Лазаревських – Олександру Матвійовичу, майбутньому видатному історику України, та вірному приятелю поета, художнику Григорію Миколайовичу Честахівському.

 На Смоленському цвинтарі Шевченко пролежав лише два місяці. За цей час щонеділі правили там по ньому панахиду, а могила його вся потопала в квітах. 8 травня 1861 року домовину з прахом Шевченка було викопано.Відкопану труну вклали в другу масивну, цинову.

 Коли вже її поставили на дроги і жалібна громада оточила її, виступив вперед Куліш і сказав: "Що ж оце, батьку Тарасе! Ти від’їжджаєш на Україну без червоної китайки, заслуги козацької? Чим же ти нижчий од тих козацьких лицарів, що червоною китайкою вкривалися, заслугою козацькою пишалися? Ні один предок твій не сходив з сього світу без сієї останньої чести. Чи вже ж ти чужим чужиницею вмер на чужині? Що ж про нас скажуть на Україні, як ми тебе вирядимо не покритого червоною китайкою? Скажуть, що й ми такі перевертні, як ті дуки, що позабирали козацькі луги й луки… Ні, батьку! Ще не попереводились діти козацькі! Розкиньте ж, небожата, червоний цвіт славетний на чорній сумній домовині Тарасовій! Отепер їдь, батьку! Нехай земляки знають, що ми тут в столиці своєї святої старосвітщини не занедбали". А коли молоді накрили труну китайкою, промовець казав далі: "З’явися, батьку, серед рідного краю під своєю червоною китайкою та згромадь навкруги себе сліпих, глухих і без’язиких: нехай вони із мертвих уст твоїх почують твоє слово безсмертне та нехай, хоч помиляючись, почнуть говорити непозиченою мовою!.." А закінчив свою промову Куліш так: "Наш єси, поете, а ми народ твій і духом твоїм дихатимемо во віки і віки…"

 Далі домовину з прахом поета було перенесено через увесь Петербург – Васильєвський острів, Адміралтейську площу, Невський проспект – до Московського (Миколаївського) вокзалу.

 Так починався останній шлях Кобзаря... Потім була Москва. Зберігся лист О.М.Лазаревського до Г.М.Честахівського, в якому точно вказано не лише міста, через які проліг цей останній шлях поета, а й невеликі населені пункти. Шлях проходив з Москви до Києва через Серпухов-Тулу-Орел-Вологуєво-Кроми-Кошельовку-Дмитровськ-Севськ-Есмань-Глухів-Кролевець-Батурин-Борзну-Комарівку-Ніжин-Носівку-Козелець-Омитовку-Бровари-Жандармський (Ланцюговий) мост. По цьому шляху тужила Україна.  

Красувала весна, розквітали садки,

Як ми батька востаннє стрічали,

Коли нам, молодим, серце рвало в шматки

Від великої туги-печалі.

(М.Старицький “На спомин Т.Г.Шевченка”).

 Був на цьому сумному шляху і Київ. Із Тарасом прощалися студенти, поети, усі кияни... Для цього, на шляху, дроги з покритою вінками труною студенти раз-у-раз спиняли, і промовці входили на дроги й виголошували промови або читали свої вірші, присвячені поетові. Говорили не лише українці, а й росіяни, якийсь поляк, якийсь серб, студент Духовної академії, що виступив від імени балканських слов’ян. Один із промовців, тоді ще молодий український етнограф, подолянин Шейковський порівнював Шевченка з пророком Єремією.

 Була навіть думка, яку підтримували і родичі поета, поховати Т.Шевченка у Києві. Та Г.Честахівський відстоював думку про поховання Кобзаря в Каневі, бо ще за життя Т.Шевченко мріяв завжди про Канів: “тихе пристанище і спокій знайдеш коло Канева”.  

 20 травня 1861 року на пароплаві “Кременчук” з Києва понесли хвилі дніпровські прах Тараса до Канева. Дві доби домовина знаходилась в Успенському соборі, а 22 травня було відслужено в церкві панахиду, і прах Тараса Шевченка канівські дівчата несли на Чернечу гору. Туди ж вони своїми руками пізніше перенесли дерев’яний хрест, який був встановлений на могилі. Чернеча гора ніколи не бачила такого людського потоку, що зібрався тут, щоб востаннє віддати свою шану Кобзареві. 

О. Мацкевич виголошував своє надгробне слово:

"Ось, браття-християни, перед вами світло, що світило всій Україні, перед вами – Тарас Шевченко!"
"Гори канівські, луги й доли українські! Ви бачите перед собою освіченого, рідного мужа, що любив Україну і що його Україна любила взаємно. Від північної столиці Росії і до нашого скромного містечка – чий прах шествує? Кого проводять так далеко з такою пошаною? Чи мужа, сповненого бойових заслуг, чи достойника, що прославив себе на полі політичної діяльности, що діяв силою влади і закону? Ні, браття, – це Тарас Шевченко!… Хто його не знає?"…
"…Ти, древній Бористене, що хизуєшся сивими хвилями своїми, – Дніпре! Ти, кому судилось нарешті на хребтах своїх хвиль принести до нас прах Шевченка, – повідай ти нам про мужа цього – дорогого кожному українцеві Кобзаря!"…

 Закликавши всіх молитися за душу спочилого і висловивши жаль, що не може піднести голосу так, щоб "вся Україна на обох берегах Дніпра" прилучилася в цю хвилину до спільної молитви за Тарасову душу, отець закінчив своє слово апострофою до великого небіжчика і до всієї України: "Так, в Бозі спочилий брате, – бажання серця Твого сповнилося: Ти хотів жити в Каневі – от і зажив Ти тут до кінця віку. Благоговій же до граду нашого, Україно: у нас покоїться прах Тараса Шевченка! Тут, на одній з найвищих гір Дніпрових, упокоїться прах його і, як на горі Голготі, що її видно всьому Єрусалимові й Юдеї, – подібно хресту Господньому водрузиться хрест, що його буде видно по цей і по той бік нашого славного Дніпра".

 Надвечір над "хатою-домовиною" Шевченка виросла велика могила, а її вкрили сотні малих сільських віночків, сплетених руками українських молодиць і дівчат.

 З того часу височить над Дніпром могила поета, вічно жива душа його витає над Україною.

"Феномен Шевченка відбиває нашу національну природу, наше світосприйняття, наше минуле і нашу надію на майбутнє. Він символізує душу українського народу, втілює його гідність, дух і пам’ять…" - Євген Сверстюк, український письменник.

Go to top