Календар подій

115 років від дня народження Семюеля Барклі Беккета (1906-1989), ірландського письменника, поета і драматурга, лауреата Нобелівської премії (1969)

Beckett Семюел Беккет — ірландський англо- та франкомовний письменник, драматург. Один з основоположників (поряд з Еженом Йонеско) театру абсурду. Його творчий доробок — театральні п'єси та проза — відзначений у 1969 році Нобелівською премією в галузі літератури. Семюель Беккет є одним із драматургів, яких найбільше вивчають.

 Семюел Барклі Беккет народився 13 квітня 1906 року в невеликому поселенні Фоксрок, передмісті Дубліна, Ірландія. Він отримав суворе протестантське виховання, навчався спочатку вдома, з 9 років, — у школі Ерлсфорт в Дубліні. Матір навчила Семюела з братом грати на фортепіано. Крім того, Семюел успадкував від матері стриману і мовчазну вдачу, а від батька — пристрасть до далеких піших прогулянок і захоплення спортом (у школі Беккет був одним з найкращих гравців у крикет та теніс, а також чудово боксував). У школі Беккет придбав славу відмінного спортсмена і здібного учня. У 1920 році  Беккет стає учнем приватної Королівської школи Портора в Енніскіллені, що в Північній Ірландії.

 У 1923 Беккет вступає в знаменитий дублінський Трініті-коледж, де вивчає англійську і сучасну європейську літературу, французьку та італійську мови. Семюель був завзятим театралом. Крім того, у студентські роки юнак відкрив для себе кінематограф. На екрані тоді сяяли зірки американського німого кіно Б. Кітон та Ч. Чаплін. Створений ними комічний образ безталанного невдахи-волоцюги згодом породив численні художні ремінісценції у творчості самого Беккета.

 1925-1926 роках Беккет багато подорожує, вперше відвідуючи Францію та Італію. Через два роки після закінчення коледжу він викладав в Белфасті.

 У 1928 році він виїхав до Парижа. Якийсь час він викладав англійську мову у Вищій школі, але потім він став викладати в Сорбонні. Втім, науково-педагогічна кар'єра не надто приваблювала Беккета, натомість він з головою поринув у життя паризької літературної богеми. У 1928 р. приятель — поет Том Макгріві познайомив Беккета з іншим «дублінським парижанином» — знаменитим автором «Улісса» і «Портрета митця замолоду» Дж. Джойсом. У Беккета було багато спільного з Джойсом, вони одразу ж потоваришували. Беккет допомагав Джойсові у роботі над його останнім романом «Поминки за Фіннеганом» («Фіннегани прокидаються»), а також переклав фрагмент цього твору французькою мовою і написав ґрунтовне есе «Данте... Бруно... Віко... Джойс» ( 1929 р.) для збірника літературознавчих статей, присвячених аналізу творчого методу автора «Улісса».

 Згодом Беккет переїжджає до Ірландії. Він пише вірші, поеми, публікує збірник оповідань. Всі ці його твори не мали особливого успіху.

 У 1936 році він закінчив працювати над романом «Мерфі». Його роботу відхилило 42 видавництва. Незабаром він їде до Парижа, де погоджуються опублікувати його роман. Почалася Друга світова війна і Беккет бере участь в антифашистському опорі.

 Після війни знову Семюел Беккет зайнявся творчістю. У 1946 р. розпочався, безперечно, найплідніший період у його творчості, про який він в одному з інтерв’ю сказав так: «Всі мої речі я написав за дуже короткий термін, між 1946 і 1950 роками. Потім нічого вартісного, гадаю, вже не було». Центральною проблемою естетики Беккета стала проблема вираження життєво важливих речей і явищ, виявлення експресивної безпорадності мови, самотності і безперспективності людського життя. Його подальша творчість віддзеркалює гірке усвідомлення того, що людина не може втекти від власних ілюзій і звільнитися від безнадійного прагнення пізнати незбагненні таємниці буття. В опублікованій 1949 р. збірці есе «Три діалоги» Беккет говорить про це так: «Бути митцем — означає зазнавати краху… і ухилятися від цієї катастрофи — дезертирство».

 Семюел Беккет намагався творити «літературу безсловесності». Експресивний мінімалізм, стриманість і скупість манери письма виразно простежуються вже в першому французькому романі Беккета «Мерсьє і Кам’є» ( 1946 р., опубл. в 1970 p.). А створена невдовзі трилогія романів — «Моллой» (1947 р., опубл. 1951 р.), «Мелоун вмирає» ( 1947— 1948 рр., опубл. 1951 р.), «Безіменнийй»(1949—1950 рр., опубл. 1953 р.) — стала одним із вершинних здобутків світової прози XX ст., яскраво показавши безрадісний (і водночас — сміховинно заплутаний) шлях людського життя, сповненого трагічних помилок і відчаю.

 Одним із наслідків післявоєнного перелому, що стався у свідомості Беккета, безперечно, слід вважати його інтерес до драматургії. Свою першу п’єсу «Елевтерія» Семюел Беккет написав у 1947 р. А через два роки Беккет написав трагікомедію «Чекаючи на Ґодо» (1948-49 pp., опубл. у 1952 р.), прем’єра якої відбулася 3 січня 1953 р. на сцені паризького театру «Вавилон» і принесла авторові перший серйозний успіх (режисером вистави був Роже Блен — один із небагатьох справжніх друзів Беккета). Театральний світ був приголомшений новаторством письменника. Зокрема, видатний британський режисер Пітер Брук писав: «Беккетові ми завдячуємо, можливо, найбільш вражаючими і найбільш самобутніми драматургічними творами нашого часу». Трагікомедія «Чекаючи на Ґодо» протягом останніх п’ятдесяти років витримала найбільшу кількість театральних постановок у цілому світі.

 У п’єсах, які були написані в наступні роки, — «Кінець гри» ( 1955—1956 рр., опубл. 1957 р.), «Остання стрічка Креппа» (1958 р.) «Щасливі дні» (1961 р.) і «Гра» (1963 р.) — Семюел Беккет продовжував вдаватися до засобів мінімалістичного, абстрактного письма, розкриваючи проблеми людської самотності, смерті та страждань, які стали лейтмотивом усієї його творчості.

 Міжнародна слава і визнання прийшли до Беккета на межі 50-60 pp. XX ст. У 1959 p. письменник відвідав Дублін, щоб отримати почесний докторат Триніті-коледжу, а через два роки він разом з Х.Л. Борхесом став лауреатом Міжнародної премії редакторів.

 23 жовтня 1969 року було оприлюднене рішення про присудження Самюелю Беккету Нобелівської премії з літератури «за новаторські твори у прозі та драматургії, у яких духовне спустошення сучасної людини слугує запорукою її піднесення». Це стало цілковитою несподіванкою для Беккета та його близьких. Відтак, доручивши отримати премію своєму другові Жерому Ліндону, письменник з дружиною негайно залишив Париж і протягом деякого часу переховувався від набридливих журналістів у Тунісі. Згодом новоспечений лауреат, зауваживши, що свого часу Нобелівську премію мав би отримати Дж. Джойс, передав більшу частину преміальних грошей (понад 70 тис. доларів) на потреби благодійних організацій і на підтримку бідних літераторів (серед яких були, зокрема, Д. Барнс і Б.С. Джонсон).

 Останні роки Самюель Беккет вів надзвичайно замкнутий спосіб життя, уникаючи давати будь-яких коментарів про свою творчість.

 В 1970-ті і 1980-ті Беккет пише все менше, все коротше і герметичніше. В бесіді зі своїм біографом про Джойса, Беккет говорив: «Він — «синтезатор»: вносив до тексту якомога більше. А я — «аналізатор», я прагну викреслити якомога більше». В конці життя кожне слово здавалось Беккету «непотрібною плямою на тиші і порожнечі».

 Семюель Барклі Беккет помер у Парижі 22 грудня 1989 року в віці 83 років.

 Найбільш відомими і спірними його драмами є «В очікуванні Годо» (1952 р.) і «Кінець гри» ( 1957 р.), які були виконані по всьому світу.

 Ім’ям Семюеля Беккета названо один з мостів у Дубліні.

 Його зібрання творів (16 томів) були опубліковані в 1970 році, а потім скомпоновані в загальне видання (5 томів) і опубліковані в 2006 році. Перші твори Беккета в галузі художньої літератури і драматургії були опубліковані посмертно, роман «Мрії про жінок, красивих і так собі» ( 1932 р.) опубліковано в 1992 році, а п’єса «Eleutheria» (1947 р.) в 1995 р.

Bekket (1)
Bekket (4)
Bekket (2)

Go to top