Календар подій

150 років від дня народження Василя Семеновича Стефаника (1871–1936), українського письменника, громадсько-політичного діяча

stefanyk

«Я писав тому, щоби струни душі

нашого селянина так кріпко настроїти

 і натягнути, щоби з того вийшла

велика музика Бетховена. Це мені

вдалося,а решта — це література»

Василь  Стефаник

 

Василь Семенович Стефаник— український письменник, майстер експресіоністичної новели, громадський діяч, політик. Посол (депутат) Австрійського парламенту від Галичини.

 Василь Стефаник народився 14 травня 1871 року в селі Русів на Станіславщині ( тепер Івано-Франківщина) в сім'ї заможного селянина Семена Стефаника.  Змалку був дуже відданий матері, цю любов проніс через усе життя. Батько був працьовитим, але мав непростий, інколи авторитарний характер. На освіту сина грошей не шкодував, але долю спланував сам, не зважаючи на його думку. У 1880 р. батько віддав його до другого класу початкової школи в Снятині.

Середню освіту здобув у гімназіях Коломиї (1883–1890 роки) та Дрогобича (1890–1892 роки), де познайомився з майбутнім письменником Л. Мартовичем. У 1892–1900 роках вивчав медицину у Краківському університеті.Замість студіювання медицини він поринає у літературне і громадське життя Кракова. Будучи студентом, брав участь у діяльності молодіжного товариства «Академічна громада», у польських і українських студентських гуртках і літературних об'єднаннях, співпрацював з польськими видавцями. У студентські роки він особливо багато читає, пильно стежить за сучасною літературою, зближується з польськими письменниками.

 У Кракові, який був на той час центром польського модернізму, знайомиться з новітніми європейськими мистецькими течіями, що позначилося на формуванні Стефаника як митця: він розпочав свій шлях із модерністського жанру поезій у прозі. У Кракові ним були написані новели «Камінний хрест», «Вечірня година», «Дорога», «Палій» та інші твори.

 Стефаник-студент бере активну участь у громадському житті, розширює творчі контакти з українськими періодичними виданнями, активізує свою діяльність як публіцист. Після опублікування в 1890 р. першої статті — «Жолудки наших робітних людей і читальні» — він у 1893—1899 рр. пише і друкує в органах радикальної партії «Народ», «Хлібороб», «Громадський голос» та «Літературно-науковому віснику» ряд статей: «Віче хлопів мазурських у Кракові», «Мазурське віче у Ржешові», «Мужики і вистава», «Польські соціалісти як реставратори Польщі od morza do morza», «Книжка за мужицький харч», «Молоді попи», «Для дітей», «Поети і інтелігенція».

 Багато працюючи над своєю загальною освітою і знайомлячись з сучасною йому західно-європейською літературою, Стефаник поступово втрачав зацікавлення медициною і зрештою у 1900 році покинув університет. У 1903 р.  Стефаник познайомився з рядом діячів української літератури, у тому числі Михайлом Коцюбинським і Лесею Українкою. У 1904 р. одружився (дружина померла в лютому 1914 р.), мав чотирьох синів. З 1908 р. й до розвалу Австро-Угорщини (1918 р.) — депутат австрійського парламенту від радикальної партії. Уся його громадсько-культурна діяльність була спрямована на піднесення самосвідомості народу західноукраїнських земель, відчуття кровної спорідненості з усім українським народом.

 У 1910 р. Стефанику перейшов батьківський спадок у рідному селі, куди він переїхав і де прожив до кінця життя.

 Перші літературні спроби Василя Стефаника припадають на роки навчання в гімназії; 1897 року в чернівецькій газеті «Праця» надруковано кілька його новел з життя покутського села: «Виводили з села», «Лист», «Побожна», «У корчмі», «Стратився», «Синя книжечка», «Сама-саміська».

 Перша збірка новел — «Синя книжечка», яка вийшла у світ 1899 р. у Чернівцях, принесла Стефаникові загальне визнання, була зустрінута захопленими відгуками найбільших літературних авторитетів, серед яких, крім І. Франка, були Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, стала помітною віхою в розвитку української прози. Літературна критика сприйняла ці перші публікації з великим захопленням як твори цілком зрілого і надзвичайно талановитого автора.

1900 року вийшла друга збірка Стефаника — «Камінний хрест», яку також було сприйнято як визначну літературну подію.У другій збірці головне місце займає тема, що хвилювала письменника протягом усього творчого життя, — одинока старість, трагедія зайвих ротів у бідних селянських родинах.

 1901 року  вийшла в світ третя збірка новел Стефаника — «Дорога», яка становила новий крок у розвитку його провідних ідейно-художніх принципів. У «Літературно-науковому віснику» за 1900 р. український читач відкрив для себе Стефаникову новелу «Кленові листки», яка стала окрасою збірки «Дорога».

 1905 р. вийшла в світ четверта збірка письменника — «Моє слово». В ній уперше була надрукована новела «Суд», яка завершує перший період творчості Стефаника. У пору імперіалістичної війни і великих соціальних потрясінь, розпаду Австро-Угорської імперії і народження Радянської країни Стефаник знову береться за перо новеліста. Почався другий період його творчості, не такий інтенсивний, як перший, але з чималими здобутками. Хронологічним початком цього періоду можна вважати новелу «Діточа пригода» (написана восени 1916 р., а опублікована на початку 1917 р.). 1916 р. Стефаник пише новелу «Марія», яку присвячує пам'яті Франка. За «Марією» письменник публікує шість новел, які разом із двома названими творами другого періоду («Діточа пригода»  і «Марія») склали п'яту збірку — «Вона — земля», видану 1926 р. У 1927 — 1933 рр. Стефаник опублікував ще більше десяти новел.

 В останні роки життя Стефаник пише також автобіографічні новели, белетризовані спогади. У роки перебування Західної України під владою Польщі Стефаник жив майже безвиїзно в с. Русів, де й писав останні твори.Скаржився, що його мало читають, що «нікому з публіки не хочеться класти пальців на червоне серце, коли воно розривається, всі тоді тікають і кличуть попа, щоби вмираючому дав перепустку». Відрадою були звістки з Харкова, Канади, де публікувалися його твори, з Праги, де вони перекладалися чеською мовою.

 Громадськість Львова, Києва у 1926 — 1927 рр. відзначає 30-річчя літературної діяльності Стефаника. Виступаючи 26 грудня 1926 р. у Львові на ювілейному вечорі, Стефаник сказав, що в своїх новелах показав безрадісне життя рідного народу, «страшне» в ньому, передав свої болі, писав, «горіючи, і кров зі сльозами мішалася». Якщо при цьому знайшов такі слова, що «можуть гриміти, як грім, і світити, як зорі», то й безрадісні теми виконали оптимістичну роль.  У зв'язку з ювілеєм письменника Марко Черемшина написав у грудні 1926 р. етюд «Стефаникові мужики», в якому назвав його «поетом мужицької розпуки».

 Вдруге громадськість вшановувала Стефаника у 1931 р. з нагоди 60-річчя з дня народження. Одна з покутських сільських громад відзначала в привітанні, що письменник показав усьому світу життя хліборобів, підніс їхню душу «до таких висот, які належаться синам землі».

 Розуміючи великі заслуги Стефаника перед українським мистецьким словом, його новаторські здобутки, радянський уряд з пропагандивною метою призначив йому в 1928 р. персональну пенсію, а в 1931 р. у Харкові відзначив 60-ліття з дня його народження. Проте Стефаник у 1933 році відмовився від персональної пенсії, коли довідався про штучно створений голод і переслідування української інтелігенції. Дізнавшись про цю ситуацію, митрополит Андрей Шептицький призначив письменникові пенсію від Української греко-католицької церкви. Стефаник попросив касира видати призначену суму дрібними монетами. З великою торбиною мідяків письменник вийшов на майдан і роздав милостиню жебракам з проханням помолитися за убієнних голодом українців.

Стефаник залишив величезне листування, яке має не менше літературного значення, ніж новели («Моя література, — писав він, — в моїх листах»).

 7 грудня 1936 р. серце письменника зупинилося назавжди. В останню дорогу Стефаника проводжали не тільки делегації громадськості з Львова, Коломиї, Тернополя, Снятина, Косова, а й тисячі селян, цим самим віддаючи честь вірному синові рідної землі, її великому поетові. За заповітом, митця поховали в рідному селі, поруч з могилою матері.

 Творча спадщина В. Стефаника має велике пізнавальне, ідейно-естетичне й історико-літературне значення. Він був новатором у літературі, творцем і неперевершеним майстром дуже стислої, драматичної за змістом і глибоко ліричної за звучанням соціально-психологічної новели. Стефаник започаткував в українській літературі експресіонізм, цей стиль передбачає зображення внутрішнього через зовнішнє, зацікавлення глибинними психологічними процесами.

 Василь Стефаник — яскравий представник «нової школи» в українській новелістиці, новатор в українській літературі, творець і неперевершений майстер драматичної за змістом соціально-психологічної новели. Вони багаті на картини тогочасної дійсності; просвічуються і автобіографічні моменти його життя. Кращі із сільських малюнків Стефаника («Новина», «Катруся», «Камінний хрест», «Палій», «Сини» та ін.) засвідчують безперечний талант митця, який вправно керував своїм літературним пером. Василь Стефаник мав великий вплив на творчість багатьох українських письменників. Починаючи від його сучасників - М. Черемшини, О. Маковея, до найновіших часів. Особливо помітний він у творчості Ю. Яновського, О. Довженка, пізніше Я. Ступака, почасти Є. Гуцала, В. Шевчука, Ю. Мушкетика й інших.

 Твори В. Стефаника перекладено багатьма мовами світу: англійською, болгарською, грузинською, іспанською, італійською, литовською, німецькою, новогрецькою, польською, російською, румунською, сербохорватською, словацькою, словенською, угорською, французькою, чеською та іншими.

 У 1941 році в будинку письменника в селі Русові відкрито літературно-меморіальний музей.

 Ім'я Василя Стефаника мають:

  • Премія в галузі літератури і мистецтва — найвища в Івано-Франківській області відзнака, яку присуджує Івано-Франківська обласна державна адміністрація місцевим авторам.
  • Прикарпатський національний університет.
  • Національна бібліотека у Львові.
  • Публічна бібліотека у Києві.
  • Вулиці у Львові, Тернополі, Коломиї, Стрию, Снятині.
  • Коломийська спеціалізована школа І-ІІІ ст. ім. В. Стефаника.
  • Снятинська ЗОШ І-ІІІ ст. ім. В. Стефаника у м. Снятині.
  • Львівська СЗШ № 22.


                     

                                                                                             
Степан Крижанiвський

Василю Стефанику

Василю, отче, вчителю коханий,
А нинi хто б про тебе мiг мовчать?
Сто лiт тобi… I ти поклав печать –
Импетний* слiд у книгах полум’яних.

Либонь, любов до мучених i гнаних
Юнацьке слово змусило звучать.
Стомовно прагнув ти про них кричать,
Тих хлопiв, тих циклопiв нездоланних.

Еж той тягар iлота – селянина
«Фортуну» Лесеву i море слiз
Аж на хрести камiннi ти пiднiс.

Не в тiм хiба мета твоя єдина?
Ич, он зiбрались люди серед нив,
Кому ти словом сiм дверей одкрив
У свiт краси. I мовлять: то – Людина!

1969
*Импет – стрiмкiсть, сила, натиск

Stephanyk (1)
Stephanyk (2)
Stephanyk (3)

Go to top