Календар подій

230 років від дня народження Устима Якимовича Кармалюка (Кармелюка) (1787-1835), українського народного героя, ватажка селянського повстанського руху

За Сибіром сонце сходить.
Хлопці, не зівайте.
Ви на мене, Кармалюка,
Всю надію майте!
Повернувся я з Сибіру,
Та не маю долі,
Хоч, здається, не в кайданах,
А все ж не на волі.
Маю жінку, маю діти,
Та я їх не бачу,
Як згадаю про їх муку —
Сам гірко заплачу.

За Сибіром сонце сходить (Пісня про Устима Кармалюка)

 Певно немає в Україні такої людини, яка б не чула, у своєму житті, про славного рятівника бідних і знедолених. Ім'я Устима Кармалюка, який залишив по собі славу справжнього народного месника, стало ще за його життя легендарним. Через  геройську славу, Кармелюка часто порівнюють з іншими народними захисниками, називаючи його «українським  Робін Гудом» та «останнім гайдамакою».

 Про нього складено велику кількість пісень, переказів, легенд, які передавались з уст в уста, з покоління в покоління. На подільськiй землi тисячі пагорбів, печер, лісів, млинів, урочищ називають «кармалюковими». На сьогодні в i домо про   сім романів та повістей, понад десяток оповідань, чотири поеми, вісім п’єс, кількадесят віршів,  присвячених  цьому народному героєвi. Тарас Шевченко називав його «славним лицарем», а Максим Горький сказав, що його ім'я «навіки овіяне славою».

 Постать Устима Кармелюка  загадкова i легендарна. Оповитi туманом навіть ім`я та прiзвище героя селянського руху.  В судових актах, церковних записах та метрицi його iменують по-рiзному: Устим, Aвгустин, Севастiан, Юстiан, Василь. Iснує кiлька  варантів звучання прiзвища: Кармалюк, Кармелюк,  i, навіть Карманюк. Iнколи переховуючись вiн називав себе Василем Гавриленком.

 Устим Кармалюк народився 10 березня 1787   року ( за ст.ст.27.02.) в селi Головчинці Літинського повіту Подільської губернії (тепер с. Кармалюкове, Жмеринського району, Вінницької області), в сім`ї селянина-кріпака,  що належала помiщику Андрієві-Йосипу Пiгловскому. Про ранній період життя Устима відомо небагато крім того, що він володів грамотою та достатньо розумівся у російській, польській мовах та у їдиші. У віці 17 років його забрали до двору пана Пігловського. Хлопець був роботящий, але непокірний. Поміщик не міг пережити того, що його кріпак не дозволяв собою керувати, а тому вирішив позбутися його. В 1812 році вiн віддав Устима Кармалюка на 25 років до царської армії, хоча за наказом царя Олександра I, в той час, у зв'язку епiдемiєю чуми, з Поділля рекрутів не брали.

 У 1813 Кармелюк дезертирував з 4-го уланського полку, який розміщувався в Кам'янці-Подільському та повернувся в рідні місця. Незабаром був спійманий і засуджений до 500 ударів батогом, після чого його вiдправили до кримського штрафного батальйону. По дорозi до Криму Кармалюк втік з-під варти.

 На рабське безправ'я і поневолення панами український народ зажди відповідав боротьбою, що нерідко виливалася в грізні антикріпосницькі повстання. У XIX ст. виступи селян проти поміщиків дедалі частішали; уже в першій його половині на Україні селянськими заворушеннями була охоплена значна кількість сіл Київської, Полтавської, Харківської та Подільської губерній. Особливо гострих форм селянський рух набув на Поділлі. З`явившись на iсторичнiй аренi якраз тодi, коли соціальна напруга в росiйськiй iмперiї загрожувала вибухом з боку безправного й гнобленого селянства, Кармалюк став справжнiм провiдником народних мас.

 В 1814 роцi  вiн очолив повстанський рух селян, який розгорнувся в Літинському, Летичівському і Ольгопільському повітах. З незмірною швидкістю він міняв райони дій, скрізь піднімаючи селян. Популярність безстрашного ватажка все більше зростала, а навколо нього збиралися все нові і нові повстанці. Помiщики та дворяни докладали неймовірних зусиль, щоб зловити народного месника. Кармалюка спіймали під час облави в 1817,  і під посиленою охороною вiдправили в Літинську тюрму. Його засудили до страти, замінивши її в останню мить 25 ударами батогом і 10 роками каторги в Сибіру. Та Кармалюк втік із В'ятської етапної в'язниці.

 Повернувшись на Поділля, продовжував боротьбу, доки його знову не схопили. Скориставшись знанням російської мови й відповідними документами, вiн видавав себе під час слідства за солдата з Костроми. Витримка не зрадила йому й тоді, коли слідчі привели рідних на очну ставку і до нього радісно кинувся його 8-річний син Остап.

 Невдовзі після того, як його посадили у Кам'янець-Подільську фортецю, де він організував разом з іншими в'язнями свою четверту втечу. Однак його поранили і прикували до кам'яного стовпа у вежі, яку згодом назвали Кармалюковою.

 В квітнi 1823 на Кам`янецькому майдані Кармалюк  був «наказан 101-м ударом кнута, вновь выжгли клеймо на лбу и сослали в вечную каторгу в Сибирь». Дружина Кармалюка «наказана розгами на площади в городе Литине и четыренедельным арестом», за переховування чоловіка. Два роки конвоювали Кармалюка разом з іншими каторжанами до Тобольська.

 Iз Тобольської каторжної в'язниці Кармалюк потрапив у Ялуторовськ. Незабаром вiн знову втік, та був схоплений і посажений у набагато гірші тюремнi умови. Утеча звідси — один із найзнаменитіших документованих випадків. Восени, під час нічної бурі, Кармалюк виламав ґрати, зібрав сорочки всіх співкамерників і зв'язав їх у довге полотнище. До кінця прив'язав камінь і закинув за частокіл в'язниці. По цьому висячому мосту, прямо з вікна за огорожу один за одним перебралися усі в'язні — зранку камера була порожня.

 На Поділля Устим Кармалюк добрався весною 1826 року.  Повернувшись,  продовжив боротьбу, І знову, зібраний ним загін проводить найсміливіші і вдалі операції. Пани починають сурмити про тривогу. Розмах селянської війни на Поділлі невдовзі став таким, що зацікавив царя Миколу І. Аби спіймати бунтівного кріпака, було залучено понад 3 000 солдатів та жандармів.

 1828 року знову його спіймали через розгром загону урядовими військами в селі Кальна Деражня; до судової відповідальності притягнуто 750 чоловік. На пропозиції покаятися Кармалюк відповів: «Поки пан панує, Кармалюк не візьме плуг в руки, не складе зброї. Ось і моя відповідь». Вирок Кармалюку — 101 удар батогами та довічна каторга, знову Сибір (Боровлянський скляний завод у Тобольскій губернії), знову втеча.

 1830 року — черговий арешт у Новій Синяві. Через два роки Кармелюк розібрав стелю в своїй камері і втік із Літинської в'язниці. 

 Нові напади на панів, організація ним селянських загонів.

 1830—1835 - селянський рух під проводом Кармелюка охопив усе Поділля, суміжні з ним райони Бессарабії та Київщини. У ньому брали участь близько 20 тис. осіб. Протягом 23 років боротьби повстанські загони Кармелюка здійснили понад 1 тис. нападів на поміщицькі маєтки. Захоплені у поміщиків гроші та майно роздали селянській бідноті. Житель с. Гуменці  згадував, що одного разу Кармалюк відібрав багато золота у місцевого здирника і роздав бідним, обірваним жінкам, що йшли по дорозі. На прощання сказав: «Беріть золото, хай діти ваші вдома не плачуть… Як мене десь вб'ють, споминайте Кармалюка…».

 У повстанському русі брали участь не лише українці, а й поляки та євреї. Вихрест із євреїв Василь Добровольський довгі роки був найближчим сподвижником Кармалюка; поляки Ян і Олександр Глембоцькі, Фелікс Янковський та Олександр Витвицький до кінця життя були вірними товаришами Устима — як і євреї Аврум Ель Іцкович, Абрашко Дувидович Сокольницький, Арон Віняр. Всі вони на очних ставках і допитах ніколи не зрадили Кармалюка, за що каралися і були вивезені до Сибіру.

 Для боротьби з повстанцями російський уряд, у листопаді 1833, створив спеціальну Галузинецьку комісію по боротьбі з загонами Кармалюка, яку очолював чиновник з особливих доручень Візерський. Галузинецька комісія аж до 1839 року продовжувала слідство по справі Кармалюка. Вона зареєструвала понад 1000 нападів на поміщиків і притягла до суду 2700 осіб.

 Трагічна загибель Устима Кармалюка сталася в ніч з 9-го на 10-е жовтня 1835 року, в селi Коричинці Шляхові. Кармалюка вбив із засідки шляхтич Рутковський (за переказом, не кулею, а ґудзиком — тільки так можна убити «характерника», яким вважали народного отамана).

 Тіло ватажка ще довго возили селами, щоб залякати селян. Після цього  цар Микола I викликав вбивцю в Петербург на аудієнцію і особисто нагородив його діамантовим перснем.

 На батькiвщинi,  в Головчинцях, резонанс справи Кармалюка був таким великим, що вся його численна рідня була змушена відмовитись від свого прізвища, аби не зазнавати репресій. Переважна більшість взяла собі прізвище Карман: таке було прізвисько соратників Устима. Після 1955 р., коли село перейменували на Кармалюкове, почався зворотний процес зміни прізвищ, майже всі Кармани стали Кармалюками.

 Поховано було Устима Кармалюка в Летичеві, за огорожею міського кладовища, де пізніше, в 1974 році було встановлено 5-метровий пам'ятник.

 Хоча царський уряд оцінюючи вкрай негативно дiяльнiсть Устима Кармалюка характеризував його як злодiя i вбивцю, навiть вiн мусив визнати популярність цього лiдера повстанцiв з- помiж народних мас, його вплив на думки покріпачених селян, знання ним людської психологiї, народних звичаїв i вiрувань. Польський історик Йосип Ролле, змальовуючи картину погромiв поміщицьких садиб повстанцями в романi «Кармалюк», також наголошував на дивовижних здібностях  народного ватажка. Селяни цiнували його щедрість и душевну чулість, вiдвагу й вiдданiсть боротьбi за справедливість i краще майбутнє.

 Iсторики вiднайшли документ початку ХІХ ст.  де вказано, що «заключонный Кармелюк в разбоях и грабеже  участия не принимал...». «На користь Кармалюка свідчило і те, що він за чверть століття разбойничества не придбав ніяких статків: родина так і бідувала, а після смерті всі цінності, які були при ньому, — це 9 рублів сріблом. Все вкрадене йшло на підкупи, плату за притулок, за інформацію, за мовчання, за продовольство, за різні послуги».

 За словами тих, хто знав або бачив Устима Кармелюка, зокрема, селянина Леонтія Джуринського з с. Тинне Ушицького повіту, він був «не дуже високий, але плечистий, надзвичайно сильний, розумний отаман. Не любив розбійників, карав злодіїв». До наших часів дійшов лише опис зовнішності Кармалюка, а єдиний достовірний його портрет належить пензлю Василя Тропініна та відомий в кількох копіях, одна з яких зберігається в Ермітажі.

 Образ Кармалюка відобразили у своїх творах Михайло Старицький, Марко Вовчок, Гнат Хоткевич, Микола Котляр, Василь Кучер, Володимир Гжицький, Олександр Гижа, Микола Зарудний, Вiктор Мисан, Андрiй Малишко, Иван Драч, Любов Забашта та інші.

 Фольклорні добутки про народного героя збирали Микола Костомаров і Тарас Шевченко. Народні чутки приписують Кармалюкові авторство ряду пісень. Хоча найвідоміша, «За Сибіром сонце сходить», складена усе-таки не ним, a Томашем Падурою.

 Однойменнi  опери про народного месника створили композитори - Кирило Стеценко, Володимир Йориш, Валентин Костенко.  

  Про Устима Кармалюка написали п’єси Дмитро Тягнигоре, Людмила Старицька-Черняхівська та Степан Васильченко.  

  Iменем Устима Кармелюка названі вулиці в Івано-Франківську, Хмільнику, Чернівцях, Києві, Стрию, Волочиську, Смілому, Жмеринцi та Калинiвцi на Вiнничинi.   На його честь названо два населених пункти: село Кармалюкове у Жмеринському районі Вінницької області та село Кармалюківка у Балтському районі Одеської області.

 Устиму Кармелюку присвячено три однойменних фільми, які були зняті у 1931, 1938 і 1986 роках.

 У місті Літині Вінницької області працює музей імені Кармелюка.

 «Кармалюк був чоловік справедливий, провчав панів, котрі знущалися над людьми. Бідні його дуже поважали, бо як що візьме в багатих, то все їм віддасть.

...Питаються одного селянина: а в цих Медоборських горах ховався Кармалюк? «Він не ховався. А нащо ж йому було ховатись, коли він був Кармалюк?!».

Iз легенди про Устима Кармалюка

У неділю дуже рано
У всі дзвони дзвонять.
А мене, Кармалюка,
Як звірюку гонять.
Нехай гонять, нехай ловлять,
Нехай заганяють,
Нехай мене, Кармалюка,
В світі споминають!

За Сибіром сонце сходить (Пісня про Устима Кармалюка)

Karmeluk (1)
Karmeluk (2)
Karmeluk (3)
Karmeluk (4)
Karmeluk (5)
Karmeluk (6)
Karmeluk (7)

Go to top