Календар подій

80 років від дня народження Петра Мойсейовича Перебийноса (1937), українського поета, журналіста, громадського діяча

Одна любов у мене – Україна,
моя земля-слов’янка у саду.
Коли звелить упасти на коліна,
то тільки перед нею упаду!

Петро Перебийнiс

 Вiн автор 27 книжок поезій та п’єси «Коридор». Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка(2008), літературних премій: імені Миколи Островського (1979), «Благовіст»(1997), братів Богдана і Левка Лепких(1998), Володимира Свідзинського(2003), Олекси Гірника(2005), Дмитра Нитченка(2006), Михайла Коцюбинського (2007), Анатолія Бортняка (2014), Міжнародної премії фонду Воляників-Швабінських при Фундації Українського вільного університету в Нью-Йорку (США) (2005). Член Національної спілки журналістів України (з 1962 року), Національної спілки письменників України (з 1973 року).

 «Моя поезія – це моє життя. Це моя чорнява подільська земля, без якої неможливо уявити планету. Це мій древній хліборобський рід, без якого неможливо уявити людство. Мало сказати, що я люблю свою землю. Я приріс до неї серцем і кров’ю. Мало сказати, що я люблю свій козацький рід. Я живу його нескінченною роботящою долею. Я дихаю живлющою гордістю за нього…». Ці слова належать талановитому українському поетові і журналісту, метру слова Петру Перебийносу.

 Сьогодні важко уявити сучасну українську літературу, журналістику та публіцистику без поетичного доробку й громадянської позиції Петра Мойсейовича – майстра й професіонала своєї справи, інтелігента і борця за національну гідність, українську культуру та чистоту нашої рідної мови.

 Петро Мойсейович Перебийнiс народився 6 червня 1937 року у селi Слобода Шаргородська  Вінничинi. Батько – Мойсей Феодосійович – фронтовик-мінометник, відзначений шістьма нагородами, загинув не даючи красти колгоспне добро. Мати - Анастасія Левківна- iнвалiд працi, колгоспниця.

 Образ батька-фронтовика  та матерi часто переходить з книжки в книжку Петра Мойсейовича.

 Петро Перебийнiс закінчив Шаргородський сільськогосподарський технікум (навчався у 1952—1956 роках), здобув фах агронома-рільника. На ту пору вiн вже добре малював аквареллю, пробував навіть олією. Хтозна, може, й став би художником, якби не інше серйозне захоплення – авіація.

 Служба в армії надовго поєднала май­бутнього поета із небом. Літав повітря­ним стрільцем на стратегічному бомбар­дувальнику, частенько стрибав із пара­шутом. Висотна романтика настільки захопила, що він вирішив було повністю присвятити своє життя авіації та вступати до Фрунзенського училища пілотів-винищувачів. Та все ж перемогла література, бо вже тодi водилася за ним слава «ескадрильського поета». Закінчив факультет журналістики Львівського університету (навчався у 1959—1965 роках).

 Очолював районну, обласну газети на Вінниччині та Тернопільщині. Був заступником головного редактора журналу «Дніпро», головним редактором державного видавництва «Дніпро». Та попри все поезія жила у магмі його слова.

 Iз спогадiв Петра Перебийноса: «Є в моєму творчому паспорті особливі, можна сказати, виняткові сторінки. Одна з них – «Літературна Україна». Я став її редактором у похмурому вісімдесятому році, коли над українством несамовито лютував каральний меч тоталітаризму. Та побувавши до того у партійних коридорах, я ніби передчував невідворотну приреченість жорстокого режиму. І тому пустився весел. Від вибухових матеріалів на захист національних духовних цінностей газету почало зашкалювати. І негайно на вимогу влади відбулась, як записав у щоденнику Олесь Гончар, «бурхлива, просто таки шквалиста Президія. Знімали Петра Перебийноса з редактора «Літературної України»…». Але всупереч можновладцям письменники збунтувалися і виступили на мій захист. А закінчилося це тим, що я все одно став безробітним. Аж через п’ять років, з настанням потепління, мене покликали до керма журналу «Київ». Битий-перебитий життям, я вже нічого не боявся. Журнал широко відкрив шлюзи для всього репресованого, забороненого, запротореного у потаємні залізні каземати.»

 Літопис Самійла Величка, документи Центральної Ради, спомини Грушевського, оповідання Винниченка, повість «Огненне коло» Багряного, поема «Мазепа» Сосюри…»

 Не дивно, що саме в той непростий час Петро Перебийнiс написав я ліричну трагедію «Коридор». Як стверджують фахівці-театрали, це, можливо, єдина у світі п’єса про непримиренний конфлікт між владним апаратом і творчою особистістю.

 На початку двотисячних йому знову довелося очолювати письменницьку газету. Вдруге (2003–2008 рр.) Петра Мойсейович був головним редактором газети «Літературна Україна». 

 У 2008  Петро Перебийнiс став Лауреатом  Національної премії України імені Т.Шевченка — за збірку поезій «Пшеничний годинник» (2005). В ній натхненно сфокусований «автопортрет» письменника, йогов внутрішній світ, його гідність і стриманість, старанність і довершеність.

 У нинішній час  вiн член правління Національної спілки письменників України, голова журі Міжнародної українсько-німецької премії імені Олеся Гончара.

 Крiм численних літературних вiдзнак  вiн лауреат нагороди Ярослава Мудрого Академії наук Вищої школи України. Заслужений діяч мистецтв України. Заслужений журналіст України. Відмінник освіти.

 Iз спогадiв Петра Перебийноса: «Багато років мимоволі робив я неможливе, неймовірне: намагався поєднати журналістику і поезію. Я не прагнув посад. Я всім серцем жадав усамітнення, зосередження на слові. Знаю не з теорії: вразити інших можна лиш тоді, коли сам ти глибоко вражений. Тільки з болю і радості може явитися на світ незбагненне чудо поетичного образу. Тільки ніжне серце може достукатися до вулканічного серця планети.

 І ще скажу. Українську мову можна осягнути… українською мовою. Материнською мовою, якою думаєш, дихаєш, живеш. Якою молишся до Бога. Я слухав нашу мову, коли мене ще не було, коли батьки чекали свого первістка. Я народився зі стогону і крику рідною мовою. І якби якимось лихом довелося жити в чужій мовній стихії, то це був би не я, а хтось інший. Мова – це гени. Такий закон природи».

 Твори поета друкувалися і виходили окремими книгами в перекладах багатьма іноземними мовами. На його слова композитори Олександр Білаш, Віталій Кирейко, Володимир Костенко, Василь Литвин, Іван Сльота, Василь Папаїка, Богдан Юрків, Андрій Пастушенко, Віталій Добровольський написали популярні пісні.

 Творчість Петра Перебийноса має багато прихильників. Бо поет має власний стиль, що i привертає увагу його поцiновувачiв. Його твори не мошна сплутати з творами інших поетів: віршам притаманна особлива свіжість вражень, динамічність почуттів, людяність, філософічність і мудрість, що спонукають читача до роздумів.

  «Домежний лаконізм (іноді навіть здається, що він сповідує естетику й поетику літературного мінімалізму), світлий мінор і та ненав'язлива сумна іронія, що більше характерна для стоїків, які вже не чекають від життя великої радості, однак і не заламують у відчаї руки… Поет говорить гідно. Спокійно. Стримано. Стисло…» - написав Михайло Слабошпицький.

«Створивши майже півтора десятка поетичних книжок, П. Перебийніс дав читачеві ліричного героя, який зневажає мудрість компромісів, але свято шанує людську гідність, не знає вищої престижності в суспільному житті, ніж пристрасне утвердження людяності в людині» - вiдзначає В. Грабовський.

Я СЛОВО ШУКАЮ

Вітчизно,  я  слово  зелене
шукаю  в  рясному  барвінку.
Ніхто  цього  слова  за  мене
сказати  не  зможе  довіку.

Це  слово  з  весни  молодої
зозуля  мені  накувала.
Це  слово  шуміло  водою
у  ніч  на  Івана  Купала.

Я  грів  його  в  теплій  долоні,
немов  полохливу  росину,
я  ніс  його,  наче  солону,
крихку  материнську  сльозину.

Росина  розтала  несміло,
сльозина  упала  й  розбилась.
Усе  відпекло,  відболіло,
і  слово  у  травах  згубилось.

Шукаю  це  слово  зелене,
чекаю  зозулі  із  гаю.
З  туманної  річки  у  жменю
живої  води  набираю.

Іду  я  в  поля  та  діброви,
до  неньки  спішу  на  розмову.
Шепочу  устами  любові:
-  Матусю,  скажи  мені  слово!
-  Вітчизно,  верни  мені  слово!

Петро Перебийніс

1 (1)
1 (2)
1 (3)
 

Go to top