Зміст статті

  

    Місто Славутич – це надбання поліської землі, виклик Чорнобильській біді, символ відродження, мужності, єднання і дружби народів восьми республік колишнього Радянського Союзу, які в свій час згуртувалися, щоб разом перемогти трагедію. 

     Більш двох десятиліть минуло відтоді, як на мапі України з'явилося це місто. Воно будувалося одразу ж після Чорнобильської трагедії з надією на швидке подолання її наслідків. Це стало новим маленьким паростком, свідченням продовження життя. І якщо Прип'ять – поразка всього світу, то Славутич – символ відродження та надії.

1986 рік 

     Рішення про спорудження м. Славутич, як нового міста для постійного проживання працівників Чорнобильської АЕС та членів їх сімей після аварії на ЧАЕС, було прийнято 2 жовтня 1986 року директивними органами колишнього Союзу. Вже у вересні-листопаді того ж року здійснено проектування, а в грудні розпочато будівництво міста силами восьми радянських республік, які намагалися втілити свої найкращі традиції, залишивши у спадок неповторний колорит. Групі будівельників Славутича присуджено Державну премію в галузі архітектури. Це була остання масштабна інтернаціональна будова, де кожен міський квартал і нині носить географічні та національні ознаки 8 республік. Вони залишилися в пам'яті славутичан назвами міських кварталів –  Бакинський, Бєлгородський, Вільнюський, Єреванський, Київський, Ленінградський,  Московський, Ризький, Талліннський, Тбіліський.

1987 рік

     Указом Верховної Ради Української  РСР  19 лютого 1987 року місту, що будується в Чернігівській області для постійного проживання працівників Чорнобильської  АЕС присвоюють найменування Славутич та передають його у підпорядкування Київській  обласній Раді народних депутатів. 

     За роки свого існування місто сформувалось як адміністративно-територіальне утворення обласного значення. Міська влада Славутича була створена 2 липня 1987 року першою сесією Славутицької міської ради. З цього часу розпочався літопис напружених, складних, але, без сумніву, щасливих років. 

     Постійним бібліотекарем Славутицької міської бібліотеки з 06 вересня 1987 року стає Янченко Олена Олександрівна і хто, як не вона, зможе розповісти про ті часи: 

     «… Лідія Григорівна Леонець (одна з перших працівників міськвиконкому) обмовилася, що ново­му місту потрібні бібліотечні пра­цівники. Не вагаючись, я погодилась і у вересні 1987 року при­ступила до роботи у Славутицькій міській бібліотеці, яка на той час тимчасово була розташо­вана у тому ж таки Лісному ( селищі для будівників Славутича, розташованому неподалік і на цей час неіснуючий). 

      Бібліотечний абонемент зна­ходився у гуртожитку — майстрі №19, зовсім неподалік від міськвиконкому, а читальної зали на той момент ще не було. Було прийнято рішення відкрити її у майстрі №35. Завезли стелажі, пофарбували їх у білий колір. Розміщувати фонд читальної зали було надзвичайно приємно. Ще б пак! Серед багатогалузевої літератури чимало було мистецтвознавчої, тільки-но надісланої з бібліотечного колектору. Зокре­ма, нові кольорові фотоальбоми, які, в основному, і прикрасили книжкові виставки нашої читаль­ної зали. 

     Книжковий фонд абонемента в більшості складався з літера­тури, яку надсилали нам у дару­нок інші бібліотеки, окремі читачі. Це була, в основному, художня література. Виділявся у фонді стелаж з виданнями на вірменській, грузинській, азер­байджанській мовах, які подару­вали нашій бібліотеці братні рес­публіки Закавказзя. Приваблюва­ла читачів поличка книг з авто­графами і побажаннями письменників-гостей, що відвідали наш Славутич. Це, зокрема, Олег Чорногуз, Раїса Іванченко, Юрій Мушкетик (до речі, знайомий мені ще з дитинства як добрий друг мого батька), а також молодий поет із Чернігівщини Леонід Мель­ник та ін. 

     І хоча в тому, що абонемент і читальна зала бібліотеки на той час знаходилася у різних при­міщеннях і, що на перших порах до­водилося працювати допізна, і навіть без вихідних, а мізерну за­робітну плату отримувати один раз у три місяці, — були, звичайно, свої незручності і труднощі, та все ж, дякуючи Богу, Його незримій, але такій відчутній підтримці, бібліотека працювала…».

 

Go to top