Матвій Іванович Яворський — український історик, громадсько-політичний та культурний діяч.

Яворський Матвій Іванович народився 15 листопада 1885 р. в селі Корчмин на Львівщині. Після навчання в гімназії працював у Силезії та Львові. Закінчив юридичний факультет Львівського університету (1910 р.), працював судовим практикантом і водночас розпочав наукову діяльність. У 1912 році опублікував дослідження «Соціальні основи підліткової злочинності», здобувши ступінь доктора політичних наук.

Був активним учасником українського національного руху, очолював товариство «Україна». Під час Першої світової війни служив хорунжим австро-угорської армії, після поранення — інструктором кулеметної школи в Холмі. У часи Української революції працював у військовій жандармерії УГА, пізніше — в політичних школах у Києві та Казані.

З 1920 року працював у Харкові: викладав в інституті народної освіти, займав керівні посади в системі Наркомосу УСРР, брав активну участь у громадському та науковому житті. Був головою Харківського наукового товариства, представляв українську історичну науку за кордоном, зокрема на міжнародному історичному конгресі в Осло (1928 р.). У 1929 році обраний членом Президії ВУАН.

Яворський — автор значної кількості наукових праць і підручників, серед яких популярний «Короткий курс історії України». Він наполягав на тому, що українську історію слід будувати на принципі національної самобутності, а не класової боротьби. Через це став мішенню політичної кампанії проти так званої «яворщини» і в 1930 році змушений виїхати з України. У 1931 році його заарештували в Ленінграді за звинуваченням у причетності до «Українського національного центру». 1932 року засуджено до шести років таборів; покарання відбував на Соловках. 9 жовтня 1937 року Яворського повторно засудили — цього разу до розстрілу за «націоналістичну й антирадянську діяльність серед в’язнів». Страчений у Сандармосі.

Матвій Яворський був одним із найпомітніших українських істориків міжвоєнного часу, який намагався вибудувати наукову концепцію історії України на засадах національної ідентичності, а не ідеологічних схем. Його праці, особливо підручники з історії, відіграли важливу роль у формуванні історичної освіти й національної свідомості. Як громадський і політичний діяч, він активно представляв українську науку на міжнародному рівні та сприяв розвитку наукових інституцій у Харкові й ВУАН.

Попри тиск радянської системи, Яворський послідовно відстоював право української історії на самобутній науковий підхід. Саме це стало причиною політичних переслідувань, арешту й страти. Діяльність Яворського засвідчує прагнення інтелігенції 1920–1930-х років зберегти українську наукову традицію в умовах тоталітарного режиму й стала важливим внеском у розвиток української історіографії.