Михайло Сергійович Грушевський — видатний український історик, науковець, громадський і політичний діяч, академік, один із провідних творців української історичної науки.

Народився Михайло Грушевський 29 вересня 1866 року у м. Холм (Польща). Виростав на Кавказі – спочатку в Ставрополі, а потім у Владикавказі. Навчався у Тифліській гімназії та Київському університеті, де працював під керівництвом відомого історика Володимира Антоновича. У 1894 році став професором Львівського університету. У Львові активно займався науковою, видавничою та громадською діяльністю, разом з Іваном Франком брав участь у виданні «Літературно-наукового вістника», був одним з організаторів Української видавничої спілки.

Після революції 1905–1907 років Грушевський переніс свою діяльність до Києва. Тут він заснував Українське наукове товариство та продовжив активну наукову й громадську роботу. Після початку Української революції 1917 року був обраний головою Української Центральної Ради. На цій посаді відіграв значну роль у розбудові української державності та брав участь у підготовці Конституції Української Народної Республіки.

Після поразки Української революції Грушевський перебував в еміграції, працював у Празі та Відні, заснував Український соціологічний інститут. У 1924 році повернувся до Києва, де продовжив наукову діяльність у Всеукраїнській академії наук. У 1929 році його було обрано дійсним членом Академії наук СРСР.

Наукова спадщина Михайла Грушевського надзвичайно велика — близько двох тисяч праць з історії, соціології, етнографії, літератури та фольклору. Головною працею його життя стала багатотомна «Історія України-Руси», у якій учений створив цілісну концепцію історії українського народу. Його дослідження стали важливим внеском у розвиток української історичної науки та національної історичної думки.

Ім’я вченого посідає особливе місце в історії української науки та державотворення.