Володимир Миколайович Леонтович — український письменник, громадський і політичний діяч, меценат, правник, видавець, один із активних діячів українського культурного руху кінця ХІХ — початку ХХ століття. У 1918 році за часів Української Держави Павла Скоропадського обіймав посаду міністра земельних справ.

Володимир Миколайович Леонтович народився 5 серпня 1866 р. на хуторі Оріхівщина, поблизу Лубен, на Полтавщині у старовинній козацькій, згодом дворянській родині. Освіту здобув у гімназії та на юридичному факультеті Московського університету, який закінчив 1888 року. Цікавився також ботанікою та сільським господарством. Його наукові зацікавлення знайшли відображення в кандидатській праці з історії землеволодіння в Україні.

Після навчання Леонтович оселився в родинному маєтку в Оріхівці, де займався сільським господарством і громадською діяльністю. Дбав про розвиток освіти та культури: сприяв будівництву цукроварні, заснував двокласну школу, підтримував просвітницькі ініціативи. Багато років працював у земському самоврядуванні, був почесним мировим суддею та очолював агрономічне товариство Хорольського повіту.

Важливе місце в його житті посідала українська культура. Леонтович брав участь у збиранні матеріалів для «Словаря української мови» Бориса Грінченка, передавши 151 картку із записами народної лексики. Займався літературною критикою, писав про творчість українських письменників. Леонтович був одним із фундаторів української періодики в Києві. Домігся дозволу на видання першої всеукраїнської щоденної газети «Громадська думка», фінансував і редагував журнал «Нова громада», підтримував «Літературно-науковий вісник», був членом редакційної колегії «Киевской старины». 1911 року заснував «Товариство підмоги українській літературі, науці та штуці» і став його головою.

Після початку Української революції 1917 року Леонтовича обрали до Української Центральної Ради від Товариства українських поступовців. Того ж року він став заступником голови Українського наукового товариства, яке працювало над ідеєю створення української Академії наук. У 1918 році Володимир Леонтович увійшов до уряду Української Держави Павла Скоропадського як міністр земельних справ. Він працював над проєктом земельного закону, що передбачав обмеження великих землеволодінь та розподіл землі між малоземельними селянами.

Після поразки Української революції Леонтович зазнав переслідувань більшовицької влади та був змушений емігрувати. Жив у Болгарії, Туреччині, Німеччині та Чехословаччині. В еміграції продовжував літературну та політичну діяльність, залишаючись прихильником українського гетьманського руху.

Літературна спадщина Володимира Леонтовича охоплює оповідання, повісті, літературно-критичні праці. Серед найвідоміших його творів — «Солдатський розрух», «Пани і люди», «Per pedes apostolorum», «Старе й нове», «Оповідання», «Спомини утікача», «Хроніка родини Гречок», збірка «Ворохобня й інші оповідання». У своїх творах письменник порушував питання життя українського села, взаємин між різними суспільними верствами, морального вибору людини, національної свідомості та історичної пам'яті. Його проза вирізняється увагою до побуту, психології героїв і реалій українського життя.

Помер 10 грудня 1933 року в Празі, де й похований на Ольшанському кладовищі.

Володимир Леонтович залишив помітний слід в українській історії як людина, яка поєднала літературну творчість, громадську працю, меценатство та активну участь у державотворчих процесах.